Мати виставила доньку з квартири заради молодого нареченого. Сюрприз, який чекав на жінку після дзвінка три місяці потому
Світлана стояла на темному сходовому майданчику, притулившись плечем до холодної облупленої стіни, і слухала, як за дверима сміється мати. Сміється по-новому — якось незвично дзвінко, заливисто, по-дівочому. Напевно, саме так вона сміялася років тридцять тому, коли все життя ще здавалося нескінченною низкою свят і відчинених дверей. А вчора цей самий сміх раптом обірвався жорсткою, ріжучою фразою, яка тепер безупинно свердлила Світлані скроні, пульсуючи в такт серцебиттю:
«Помилка молодості. Який з неї зиск…»
Вона говорила про помилку. Про Світлану. Про свою єдину доньку.
У спітнілій долоні жалібно хруснув зім’ятий роздрук із особистого кабінету абітурієнта з офіційними результатами іспитів. Біологія — 42 бали. Хімія — 38. Мова — 51. Математика — 45. Мінімальний поріг пройдено, але з таким тьмяним букетом оцінок до медичного інституту не беруть навіть на контракт, не кажучи вже про бюджет. Вона знала це ще вчора, коли списки з’явилися на стенді, але до останньої миті наївно сподівалася. Сподівалася, що мати, побачивши її заплакані очі, бодай на секунду забуде про свої образи, обійме, погладить по голові й скаже прості, але такі потрібні слова: «Нічого, буває, доню. Життя на цьому не закінчується. Підготуєшся краще й перескладеш наступного року».
Замість цих слів вона випадково почула крізь прочинені двері про «помилку».
Світлана судомно видихнула, збираючи рештки сміливості, і штовхнула важкі двері. У коридорі пахло смаженою цибулею й дешевим тютюном. Мати сиділа на тісній кухні з Сергієм. Тим самим, новим залицяльником із її роботи. Молодий, зухвало нахабний, у розтягнутій сірій майці, що відкривала густо татуйовані передпліччя з якимись незрозумілими геометричними візерунками. Він голосно сьорбав міцний чай з улюбленої Світланчиної чашки й із хрускотом гриз вівсяне печиво, недбало сиплячи крихти просто на чисто вимитий лінолеум.
— Явилася, — мати навіть не обернулася на звук відчинених дверей, далі розмішуючи цукор у своїй чашці. — Ну що там у тебе? Хвалися успіхами.
Світлана мовчки підійшла й поклала зім’ятий роздрук на липку клейонку столу. Слова застрягли в горлі клубком.
Сергій недбало підтягнув аркуш до себе, пробігся очима по рядках і глузливо присвиснув:
— Злиденні бали. Що, зовсім тупа? У книжки дивилася, а бачила дулю?
