Я рік доглядала хвору свекруху сама, а перед смертю вона залишила мені дивне прохання

— Нікому. Ніколи. Він наш, Назаре. Для всіх — наш рідний.

— А папери? — спитав той, не дивлячись на неї.

— Сховаю. Нехай будуть, але так, щоб ніхто не знайшов.

Назар лише кивнув. Більше вони до цієї розмови не поверталися. Рішення суду, попереднє свідоцтво і всі документи про усиновлення Ганна склала в бляшану коробку з-під льодяників, загорнула в плівку й закопала в льосі літньої кухні, під великим ящиком із картоплею.

Богдан ріс швидко. Вродливий, кмітливий, спритний на слово, він легко прихиляв до себе дорослих. Учителі казали, що хлопець здібний, сусіди розчулювалися його усмішкою, а Ганна, дивлячись на нього, дедалі частіше відчувала під серцем тривожний холодок. У ньому було щось слизьке, невловиме. Він умів дивитися просто в очі й брехати так чисто, що правда поруч із його словами здавалася грубою й непереконливою.

Коли йому виповнилося дванадцять, у сусідки зникли гроші зі скриньки. Богдан упевнено сказав, що бачив біля комода її онука. Він говорив із такою ображеною невинністю, що Ганна сама ледь не повірила, поки не знайшла в сина заховані купюри. Каяття не було. Він лише знизав плечима, ніби його спіймали не на крадіжці, а на якійсь дрібній витівці.

У п’ятнадцять він випросив у матері майже всю пенсію на шкільну поїздку. Потім з’ясувалося, що ніякої поїздки й близько не було. У двадцять він уже приїздив у село тільки тоді, коли йому щось було потрібно. Міг не з’являтися місяцями, а якщо все-таки приїздив, то йшов не з порожніми руками: банка меду, пара мішків картоплі, гроші «до зарплати». Сам же не привозив навіть найпростішого — ні хліба, ні ліків, ні доброго слова.

Ганна іноді сиділа біля вікна й дивилася на дорогу, якою син знову не йшов. У такі хвилини вона думала про кров, про таємницю, про той страшний замет біля лікарні. «Невже й справді є в людині щось таке, чого любов’ю не вимолиш і не виростиш?» — питала вона себе і тут же соромилася цієї думки. Адже вона любила його. Любила не менше, ніж якби носила під серцем.

Назар помер тихо, уві сні, задовго до того, як характер Богдана розкрився в усій своїй жадібній безсоромності. Ганна залишилася сама — з домом, городом, старою таємницею і сином, який згадував про неї тільки у зручні для себе дні.

Кілька років тому через їхнє село пройшов проєкт будівництва нової об’їзної дороги. Чиновники з місцевої адміністрації приїхали на чорній машині, довго розглядали плани, міряли ділянку, що дісталася Ганні ще від батьків, і нарешті повідомили суму викупу. Майже три мільйони. Вона розписалася тремтячою рукою і потім довго сиділа на кухні, розглядаючи папір, не вірячи, що ці цифри стосуються її.

Увечері зателефонував Богдан…