Я рік доглядала хвору свекруху сама, а перед смертю вона залишила мені дивне прохання

— Мамо, я чув, у вас землю забирають під дорогу, — почав він таким м’яким голосом, яким говорив тільки тоді, коли розраховував отримати вигоду. — Тобі щось виплатили?

Ганна подивилася на старий телефон, потім на темне вікно, в якому відбивалося її втомлене обличчя.

— Та хіба це гроші, сину… Так, невелика виплата. Близько ста п’ятдесяти тисяч. На ліки залишила і на похорон, щоб тобі потім клопоту менше.

— Усього лиш? — У його голосі одразу згас інтерес. — А я думав, там серйозно. Хотів підказати, куди вкласти, щоб не пропали.

— Нічого вкладати, Богдане. Не турбуйся.

Вона поклала слухавку і ще довго не вставала з-за столу. На кухні капав кран, у кутку потріскували старі дошки підлоги, а в грудях у неї було порожньо. Вона пам’ятала, як син позичав і не повертав, як обманював про нову посаду, як приїздив ласкавий і їхав із її останніми запасами, як одного разу в п’яній відвертості проговорився про програну велику суму.

Тоді Ганна ухвалила рішення. Гроші Богданові дістатися не повинні. Він спалить їх швидко, без сорому й вдячності. А от Марині — тихій, худенькій дівчині з уважними очима, яку він привів знайомити незадовго до весілля, — ці кошти одного дня можуть урятувати життя. Ганна вже тоді відчувала: її син рано чи пізно завдасть дружині болю.

Виписку з рахунку вона сховала в ту саму бляшану коробку, де лежали документи про усиновлення. Знову загорнула все, віднесла до літньої кухні й закопала глибше, ніж раніше, знову поставивши зверху ящик із картоплею.

Марина вийшла за Богдана три роки тому. Весілля було скромним: розпис у відділі реєстрації, невеликий бенкет у кафе неподалік, два десятки гостей, здебільшого її рідня і кілька спільних знайомих. З боку нареченого приїхала тільки Ганна Василівна. Вона сиділа за столом тихо, розглядала невістку й усміхалася їй так тепло, що Марині тоді стало легше дихати.

Квартиру вони взяли в іпотеку на двох — звичайну однокімнатну в панельній дев’ятиповерхівці на околиці. Перший внесок, двісті тисяч, внесла Марина зі своїх дошлюбних заощаджень. Тоді це не здавалося їй жертвою. Вони ж сім’я. Усе спільне. Чоловік і дружина не повинні рахувати, хто скільки приніс у дім.

Вона працювала економісткою в невеликій будівельній фірмі, отримувала стабільні двадцять тисяч і була певна, що Богдан, менеджер на заводі, чесно приносить у сім’ю свої тридцять. Чому до кінця місяця він знову просив позичити до зарплати, Марина намагалася не помічати. Він говорив про затримки, про скорочені премії, про кризу на виробництві. Вона вірила, бо любила і тому, що легше було повірити поясненню, ніж підозрі.

Поступово з’явилися дивності: пізні повернення, телефон, який у вихідні виявлявся розрядженим, розмови в сусідній кімнаті впівголоса, короткий нервовий смішок, коли на екрані висвічувалося ім’я «Олеся». Богдан казав, що це давня знайома, просто однокласниця, з якою він іноді листується. Марина кивала й ковтала неприємний клубок у горлі.

Одного вогкого осіннього дня вона почула під вікнами шум машини. Виглянула й побачила, як Богдан допомагає вийти із салону жінці, яку вона не одразу впізнала. Ганна Василівна, ще недавно міцна, пряма, з різким голосом і швидкими рухами, тепер стала маленькою, майже прозорою. Хвороба висушила її, залишивши самі гострі кістки, натягнуту шкіру й величезні очі.

— Марино, спустись, допоможи! — крикнув Богдан знизу…