Майор переховувався в підвалі будинку солдата, аж поки одного разу не виявив за шафою таємну кімнату

Засув угорі скреготнув так різко, що Максим ледь не перекинув табурет. Він схопився, стиснув долонями край стола й прислухався. Люк прочинився, на сходи лягла смуга світла, і в ній з’явилися ноги Марини. Лише тоді він дозволив собі видихнути.

Вона спустилася з двома пакетами, поставила їх біля стіни й одразу замкнула люк зсередини. За дві доби її рухи стали швидкими й точними: перевірити засув, закрити вентиляційну решітку щільною тканиною, подивитися, чи не світиться екран телефона. Сьогодні Марина навіть не зняла пальта.

— Гаряче в контейнері. Вода там само, — сказала вона. — Я затримаюся ненадовго.

Максим хотів спитати, чому в неї тремтять пальці, але спитав інше:

— Є новини від батька?

Марина кинула погляд на телефон Максима, який тримала екраном донизу.

— Новини будуть, коли твій юрист знайде безпечний вихід. Якщо ти сам вийдеш на зв’язок, я більше сюди не спущуся. Твій батько попереджав, що дзвінки можуть відстежити.

У першу добу це звучало як обережність. Тепер Максиму дедалі частіше здавалося, що телефон забрали насамперед для того, щоб він не міг покликати нікого без дозволу Марини. Але сперечатися було марно: ключ від дверей у двір лежав на верхній сходинці, а люк виходив у комору поруч із кухнею.

Підвал займав майже всю площу старого будинку. У передній частині стояли банки, ящики й складаний стіл, далі починалася колишня майстерня Павла. За цегляною перегородкою збереглися господарська раковина й тісний санвузол. Вода текла тонким струменем, однак цього вистачало, щоб Максим міг умитися й не проситися нагору.

Найнеприємнішим була не відсутність вікна, а низька стеля. Максим постійно пригинався під трубами, хоча до них лишалося кілька сантиметрів. У кутку на гаках висів верхній одяг Павла, і щоразу, проходячи повз, він почувався людиною, яка вже зайняла чуже місце, але ще не наважилася зізнатися в цьому навіть собі.

— Павло дзвонив? — спитав Максим.

Марина помовчала, розстібаючи пакет.

— Процедури продовжили. Додому його поки не відпускають.

— Отже, у нас є час.

— У тебе, — поправила вона. — Не в нас…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇