Я застала майбутню свекруху у власній квартирі вже після першого ж побачення й одразу зрозуміла, що знайомство буде незвичайним

Час для Оксани зупинився. Будь-хто інший на її місці міг би розгубитися, почати ставити дурні запитання, обурюватися, кричати чи намагатися випровадити божевільну тітку. Але Оксана була з іншого тіста.

Її мозок, загартований роками роботи в роздрібній торгівлі й керування пекарнею, працював із чіткістю точного годинника. Вона не вимовила ані звуку. На її обличчі не сіпнувся жоден м’яз.

Оксана просто дивилася на нахабну фізіономію жінки у своєму халаті, оцінюючи масштаби Армагеддону. Погляд ковзнув по баулах, по переритій шафі, по пакету зі своїми речами. Картина склалася миттєво.

Не зронивши ні слова, Оксана зробила крок назад на сходовий майданчик.

— Ти чого це, доню? — недовірливо закліпала Галина Іванівна, роблячи крок до коридору. — Я ж кажу, Денисова я мама. Ми до тебе…

Важкі металеві двері грюкнули з глухим стуком, відрізавши кінець фрази. Оксана миттєво повернула ключ у верхньому замку на три повні оберти.

Потім вставила ключ у нижній циліндровий замок, повернула його до упору й залишила стирчати в шпарині. Конструкція замка була така, що при вставленому зовні ключі повернути внутрішню крутилку й відчинити двері зсередини ставало фізично неможливо.

З-за дверей одразу долинув обурений стукіт.

— Гей, ти що витворяєш? Відчини зараз же!

Голос Галини Іванівни втратив улесливі нотки й зірвався на вереск. У двері почали гатити кулаками.

Оксана притулилася спиною до прохолодної стіни під’їзду, дістала мобільний телефон і спокійно набрала номер екстреної служби.

Гудки тривали недовго.

— Поліція. Диспетчер слухає.

— Добрий вечір. Я повернулася додому з роботи й виявила у своїй квартирі сторонню людину, — голос Оксани звучав рівно, ніби по папірцю. — Жінка проникла всередину, порпалася в моїх речах і складала одяг у пакети.

— Так, спіймала на гарячому. Я замкнула її ззовні. Виїжджайте. Адресу я зараз продиктую…