Я здмухнула пил зі старого конверта. Несподівана розв’язка одного дуже скромного життя

Марія дивилася на матові скляні двері, за якими мить тому зник нотаріус Савельєв. Секретарка за високою білою стійкою розгублено лупала густими нарощеними віями. Вона переводила переляканий погляд із брудних калюжок пролитої кави на світлому ламінаті на цілком незворушну відвідувачку. Марія мовчки розвернулася, лишаючи вологі сліди від черевиків на ідеальній підлозі. Вона підійшла до вузького шкіряного дивана в кутку приймальні, сіла на самий край і рівно поклала руки на коліна.

— Години прийому закінчилися, Ілля Вікторович більше нікого не приймає, вам треба піти, — невпевнено промовила дівчина. Вона потягнулася до трубки стаціонарного телефону, ніби шукаючи в ньому захисту. Марія дістала з кишені латунний ключ на зеленій стрічці й почала методично намотувати тканину на вказівний палець. Важкий метал тихо, але виразно постукував по жорсткій джинсовій тканині при кожному різкому русі.

— Я зачекаю, — рівно відповіла вона, дивлячись просто на хромовану ручку замкнених дверей кабінету. За скляною перегородкою рівно цокав масивний настінний годинник, відбиваючи секунди в повислій напруженій тиші. Секретарка демонстративно голосно клацала комп’ютерною мишкою, намагаючись удавати бурхливу робочу діяльність. Марія не зводила очей із дверей, її спина лишалася ідеально прямою, а дихання — розміреним і глибоким. Вона фізично відчувала липкий страх людини, що сховалася за шматком дерева й матового скла.

За сорок хвилин секретарка нервово вимкнула верхнє світло в порожній приймальні. Вона поспіхом одяглася в легкий плащ і покинула офіс, дзвінко клацнувши замками на вхідних дверях. Марія вийшла слідом у промозкі сутінки й одразу звернула за ріг панельної п’ятиповерхівки. Мокрий асфальт слабо блищав у тьмяному, жовтуватому світлі самотнього вуличного ліхтаря зі зламаним плафоном.

У внутрішньому дворі густо пахло мокрим опалим листям і гниючими відходами з переповнених пластикових контейнерів. Біля глухих металевих дверей із невеликим бетонним дашком стояв припаркований чорний позашляховик преміумкласу. Великі краплі дощу барабанили по його відполірованому капоту, зливаючись у монотонний, заколисливий шум. Марія стала в глибоку тінь під балконом першого поверху, щільно схрестивши руки на грудях.

Осінній холод повільно пробирався крізь вологу тканину куртки, змушуючи м’язи спини мимоволі дерев’яніти. Марія стояла цілком нерухомо, не намагаючись зігрітися чи переступити з ноги на ногу. За півтори години брязнув важкий внутрішній засув, і металічні задні двері контори зі скрипом прочинилися. Савельєв поспіхом вийшов на ґанок, нервово озираючись довкола темного, порожнього двору…