Як спроба блудного батька заявити права на сина обернулася для нього повним фіаско

— перепитала я обережно.

— Ні. — Він повернувся до мене. — Бо до цього в мене було просто життя. Нормальне, хороше, моє.

— А тепер у мене є розуміння. Повне, остаточне. Я знаю всю історію, від початку до кінця.

— Я бачив його. Я чув його. Я відповів йому. — Пауза. — Це важливо.

— Коли знаєш усе, не залишається запитань. А запитання — це те, що гризе. Не образи, не злість, а саме запитання. Тепер їх немає.

Я дивилася на сина і думала про те, що він щойно сформулював те, на що я не знайшла слів за всі ці місяці. Саме це. Запитання, вони гризуть.

Не «чому він так вчинив» — це я знала давно. А інше: як би це було, якби він усе-таки подзвонив раніше? Якби прийшов не по гроші, а просто прийшов?

Якби Максим виріс із батьком, іншим, кращим, виправленим? Ці запитання жили десь у темному кутку, і я намагалася в той куток не зазирати. Тепер можна було не зазирати вже з іншої причини.

Не тому, що страшно, а тому, що незачем.

— Ти мудра людина, — сказала я.

— Це ти мене виростила, — відповів він просто.

— Не тільки я, — заперечила я. — Дід Коля, бабуся Віра, ти сам насамперед.

Він ледь усміхнувся.

— Гаразд, командна робота.

Ми помовчали ще трохи. Яблуневі пелюстки летіли через веранду, одна впала мені на коліно. Маленька, біла, майже прозора.

Я взяла її двома пальцями, подивилася, потім відпустила.

— Максиме, — сказала я.

— М?

— Ти хочеш познайомити мене з Катею?

Довга пауза. Потім він повільно повернув голову й подивився на мене з виразом, який я в нього бачила рідко. Щось середнє між подивом і сміхом.

— Звідки ти знаєш про Катю?

— Вона мені написала, — відповіла я. — Кілька тижнів тому. Добре написала.

Він кілька секунд мовчки дивився на мене, потім похитав головою.

— Ви обидві, — сказав він, — неможливі.

— Це комплімент?

— Це констатація, — відповів він. Але усміхався, по-справжньому. Тим рідкісним способом, коли усмішка доходить до очей.

— Так, познайомлю. Скоро.

— Не квапся, — сказала я. — Коли будеш готовий.

— Я вже готовий, — сказав він. — Просто не знав, чи готова ти.

Я подивилася на нього.

— Я готова давно, — сказала я. — Я взагалі давно готова до всього хорошого.

Вони приїхали за два тижні. Травневого вечора, коли місто вже геть зеленіло й гуло відчиненими вікнами. Катя виявилася саме такою, якою я її уявляла за фотографією і за тим листом.

Відкритою, трохи знервованою спочатку, з добрим гумором і вмінням слухати. Вона сиділа за нашим столом, їла мій борщ і відповідала на мої запитання без ухилянь. Прямо, як відповідають люди, яким нічого приховувати.

Максим спостерігав за нами двома з тим виразом людини, якій водночас трохи тривожно і дуже цікаво. Коли Катя вийшла на хвилину, він тихо сказав мені:

— Ну?

— Хороша, — відповіла я.

Він видихнув.

— Я знаю, — сказав він. — Просто хотів почути це від тебе.

Я подивилася на сина.

На цього серйозного, розумного, трохи смішного у своїй дорослості молодого чоловіка. І подумала: він хотів почути це від мене не тому, що не впевнений у своєму виборі, а тому, що моя думка важлива.

Бо ми — родина. Маленька, нестандартна, зібрана без батька і без зайвих людей, зате міцна, чесна і своя.

— Хороша, — повторила я. — Бережи її.

— Само собою, — сказав він.

Андрій Волков більше не з’являвся. Ні дзвінків, ні листів, ні нових спроб: ні юридичних, ні публічних, ні особистих. Він зник так само, як з’явився.

Раптово й остаточно. Як зникають люди, які зрозуміли, що двері для них зачинені не зі злості, а з необхідності. Я іноді думала про нього.

Нечасто, не з болем. Просто так, як думають про давно прочитану книжку. Пам’ятаєш сюжет, пам’ятаєш деякі фрази, але вже не можеш відновити відчуття, з яким читав.

Він був колись частиною мого життя. Важливою, болісною, такою, що формує. Потім перестав бути. Це не жорстокість.

Це просто життя, яке йде вперед і не чекає тих, хто сам відстав. Я іноді думала і про те, що Ірина розповіла мені в тому лютневому кафе. Про п’яне зізнання, про жаль.

Думала і відкладала. Не тому, що неважливо, а тому, що практично нічого не змінює. Але щось змінює в тій частині, яка не має назви.

У тій частині, де живе не логіка, а щось на кшталт спокою. Він шкодував. Десь, колись. Цього недостатньо, але це щось, і мені вистачило.

У червні, на день народження Максима (йому виповнювалося двадцять), ми зібралися в батьків. Приїхала Катя. Прийшли кілька його друзів.

Студенти, галасливі, веселі, які говорили своєю мовою, половини якої я не розуміла, але слухала із задоволенням. Тато знову був біля мангала. Він, здається, був щасливий тільки біля мангала, це було його місце сили…