Як спроба зберегти престиж закладу обернулася для бізнесмена найбільшим соромом у його житті

Заклад став світлим, затишним і популярним серед звичайних містян. А рівно половина всього щомісячного прибутку тепер переказувалася на рахунки військових госпіталів. Віктор знайшов свій власний шлях до спокути провини перед суспільством.

Минув рівно рік від тієї страшної, дощової осінньої ночі. Був кінець сухого й холодного листопада. В оновленому ресторані Віктора був накритий великий круглий стіл для найближчих.

Масивні скляні двері закладу плавно відчинилися. Аліса, назавжди залишивши свій металевий милицю біля входу, увійшла всередину. З теплою усмішкою вона вкочувала до світлого залу сучасний інвалідний візок.

У візку сидів Роман, одягнений у чистий, бездоганно скроєний темний костюм. Його коротке волосся за цей рік повністю й шляхетно посивіло. Але спина бійця лишалася прямою, а погляд — ясним і усвідомленим.

Віктор поривчасто підвівся з-за столу назустріч своєму найголовнішому в житті гостеві. Він підійшов до візка й мовчки простягнув солдатові руку. Роман подивився в очі рестораторові й відповів довгим, міцним чоловічим рукостисканням.