Як спроба зберегти престиж закладу обернулася для бізнесмена найбільшим соромом у його житті

Паралельно Віктор задіяв усі свої зв’язки й найняв детективів. Йому вдалося знайти далеких родичів Бондаренка в сусідній області. Виявилося, що дружина Романа померла кілька років тому від тяжкої хвороби.

Його маленький син Паша тепер жив у тітки, чекаючи на повернення батька з фронту. Віктор залучив найкращих юристів, щоб оперативно оформити тимчасову опіку над хлопчиком. Він перевіз дитину до свого дому, оточивши її максимальною турботою й теплом.

У лікарняній палаті безперервно й монотонно гули апарати вентиляції легень. Віктор годинами сидів у незручному пластиковому кріслі біля ліжка бійця. Він розповідав нерухомому солдатові новини й раз у раз просив пробачення.

Через півтора місяця цього персонального пекла сталося справжнє медичне диво. Роман уперше розплющив свої глибоко запалі, втомлені очі. Його погляд був абсолютно каламутним і несфокусованим, але він почав дихати сам.

Процес подальшої реабілітації тривав майже рік щоденної, каторжної праці. Нервові вузли хребта були сильно пошкоджені давньою кулею та інфекцією. Пам’ять поверталася до солдата болісними, рваними шматками.

Через неврологічний дефіцит Роман міг пересуватися лише в інвалідному візку. Але щодня, Божого дня, Віктор приходив до реабілітаційного центру. Він особисто допомагав бійцеві з важкими вправами й розтирав зведені судомою м’язи.

Найсильнішим стимулом до життя для солдата став його син. Аліса приводила маленького Пашу до палати щовихідних. Хлопчик сідав поруч із візком батька й годинами читав йому свої улюблені дитячі книжки.

Виключно заради свого сина Роман стискав зуби до скреготу й терпів пекельний біль. Ресторан Ткача за цей рік теж зазнав кардинальних внутрішніх змін. Зникли пихаті погляди хостес, снобізм і суворі правила жорсткого дрес-коду…