З села — у стрічки новин: чоловік думав, що дружина пропаде в глушині, але вона переграла його по-великому

Автобус трусило на кожній ямці, але Даша не звертала на це уваги. Вона дивилася у вікно на поля і ліси, що пропливали повз, і вперше за довгий час відчувала щось схоже на спокій. Ніхто не критикував її, не казав, що вона робить неправильно, не порівнював з іншими жінками.

— Березівка, — оголосив водій.

Даша була єдиною, хто вийшов на цій зупинці. Водій допоміг їй дістати сумку і з цікавістю подивився на міську жінку.

— Далеко йти? — запитав він.

— Будинок Марії Петрівни Соловйової шукаю.

— А, тітка Маша? — пожвавішав водій. — Царство їй небесне. Хороша була жінка. Ідіть прямо по дорозі, потім наліво після магазину. Побачите зелений паркан — це її будинок.

Даша подякувала і пішла вказаним шляхом. Село виявилося більшим, ніж вона уявляла. Будинки стояли добротні, багато з них нещодавно відремонтовані. Було видно, що люди тут живуть небідно.

Біля магазину вона зупинилася купити найнеобхідніше. За прилавком стояла жінка років п’ятдесяти з добрим обличчям і уважними очима.

— Ви, напевно, до тітки Маші приїхали? — запитала вона. — Я Галина Іванівна, місцева. Чула, що спадкоємиця мала з’явитися.

— Так, я її племінниця, Даша.

— Ох, як же вона про вас розповідала! — пожвавішала Галина Іванівна. — Казала, що племінниця у неї розумна, тільки життя справжнього не бачила. Все в місті та в місті. А вона вас сюди кликала, запрошувала.

Даша здивувалася. Вона не пам’ятала, щоб тітка Марія її кудись запрошувала.

— Правда?

— Звичайно. Останні роки все говорила: «Приїхала б Дашенька, показала б я їй, як жити по-справжньому». Ось тепер і приїхали, хоч і за таких обставин.

— А що там з господарством? — обережно запитала Даша.

Галина Іванівна загадково посміхнулася.

— Побачите самі. Сусіди поки що наглядають, Петрович корм дає, але вам самій займатися треба. Тварини у тітки Маші особливі були.

— Особливі?

— Ну, не прості сільські. Вона їх як дітей любила, весь час щось про них вивчала, в інтернеті читала. Казала, що це не просто тварини, а ціла справа.

Даша купила хліб, молоко, яйця та консерви, подякувала Галині Іванівні й пішла шукати будинок. Зелений паркан справді було видно здалеку. Хвіртка виявилася відчиненою. Даша штовхнула її й увійшла у двір.

Те, що вона побачила, змусило її зупинитися. Двір був великий і на диво чистий. Будинок — міцний, дерев’яний, але явно нещодавно відремонтований. Нові вікна, цілий дах, простора веранда. Збоку стояли сараї, більше схожі на сучасні фермерські споруди.

Але головне — це був звук. З-за сараїв долинало задоволене рохкання, але не звичайне, а якесь особливе, майже мелодійне. Даша обійшла будинок і побачила великий обгороджений загін. У ньому були справжнісінькі міні-піги: маленькі, рожеві, з кумедними п’ятачками та розумними очима. Деякі були плямисті, деякі рудуваті, але всі явно породисті.

— Господи! — прошепотіла Даша.

Поруч був ще один загін, більший. Там паслися три великі свиноматки незвичайної породи. Шерсть у них була густа, майже пухнаста, а забарвлення красиве: одна золотиста, інша плямиста, третя кремова.

— Ви, напевно, Дашенька? — пролунав голос за спиною.

Даша обернулася. До неї підходив літній чоловік у робочому одязі, з добрим обличчям.

— Так, я Даша. А ви?

— Петро Михайлович, сусід. Петрович, коротше кажучи. Я за тваринами наглядав, поки вас не було. Тітка Маша просила, якщо що, допомогти спадкоємиці освоїтися.

— Дуже вам дякую. А це що за порода?

— Та ви не повірите, — пожвавішав Петрович. — Це мангалицькі свині. Угорська порода. Тітка Маша їх спеціально виписувала, племінних. А он ті маленькі — це міні-піги, декоративні. Таких у містах тримають як собачок.

Даша підійшла до загону ближче. Міні-піги одразу зацікавилися нею, підбігли до огорожі й почали неголосно рохкати.

— Вони що, ручні?

— Звичайно. Тітка Маша їх виховувала з народження. Вони імена свої знають, команди прості виконують. Розумніші за багатьох собак, чесно кажучи.

Даша присіла біля огорожі. Один з міні-пігів, плямистий, обережно підійшов і ткнувся п’ятачком в її руку.

— Привіт, малюче, — тихо сказала Даша.

— Це Боря, — усміхнувся Петрович, — найбільш товариський з усіх. А он та руда — Маша, на честь господині. Решту тітка Маша називала по-різному. А великі свині — це основа господарства. Мангалицькі свині — рідкісна порода, дуже цінна. М’ясо у них особливе, делікатесне. Тітка Маша казала, що одна така свиня в місті коштує як автомобіль.

У Даші перехопило подих.

— Серйозно?…