ЗЛИДЕННА РОДИНА З СРСР УТЕКЛА ДО НІМЕЧЧИНИ. Через 10 Років Сусіди Не Повірили Власним Очам

23 серпня 1989 року Богдан Коваленко прийшов на роботу й побачив, що на прохідній на нього чекає заступник начальника відділу кадрів, невисокий лисуватий чоловік із текою в руках, який ніколи раніше не виходив на прохідну зустрічати рядових інженерів. Він сказав: «Богдане Петровичу, зайдіть до мене, є розмова».

І з його тону Богдан одразу зрозумів, що про заяву до іноземного консульства стало відомо. Відомості швидко дійшли до керівництва підприємства, де кожен крок працівника з доступом до закритої документації фіксували й брали до уваги.

Подання документів на еміграцію автоматично означало службову перевірку. На закритому підприємстві, де працював Богдан, такі рішення відстежували особливо ретельно. Людина, яка мала допуск до конфіденційних документів, не могла просто так виїхати за кордон.

Для керівництва це було порушенням установленого порядку. Кабінет заступника начальника відділу кадрів був маленький і задушливий. За столом, крім господаря кабінету, сидів іще один чоловік — представник внутрішньої служби в сірому костюмі, з уважними очима. Розмова тривала 40 хвилин.

Йому не погрожували, але наполегливо натякали на наслідки. Заступник начальника кадрів говорив, що в Богдана добрі перспективи на заводі, що насувається реорганізація, будуть нові проєкти й зарплати. Представник внутрішньої служби мовчав, лише зрідка запитував, коли було подано заяву і хто допомагав збирати документи. Богдан відповідав спокійно, коротко, по суті. Він навчився цього на заводі: під тиском начальства відповідати фактами й не показувати емоцій.

Наприкінці розмови заступник начальника кадрів сказав прямо: «Богдане Петровичу, ви розумієте, що в разі продовження цього процесу ми будемо змушені переглянути ваш допуск і, можливо, вашу посаду». Богдан розумів.

Це означало пониження, переведення на іншу роботу, а найімовірніше — звільнення. Він кивнув і вийшов. Наступного дня на заводі вже всі знали.

Інформація розійшлася миттєво, як це буває в колективах, де люди працюють разом роками й знають одне про одного все. Коваленко подав на виїзд. Коваленко їде за кордон.

Коваленко — зрадник. Слово «зрадник» ніхто не вимовляв уголос. Але воно висіло в повітрі, як запах, який відчувається, але джерело якого неможливо визначити.

Люди, з якими Богдан щодня обідав у заводській їдальні, перестали сідати поруч. Майстер дільниці, Віктор Михайлович, з яким вони 15 років пропрацювали пліч-о-пліч і разом ходили на риболовлю, при зустрічі в коридорі опустив очі й пройшов повз, не привітавшись. Лише літній слюсар Роман Григорович, який сам колись подавав документи на виїзд, але отримав відмову, підійшов до Богдана в курилці й тихо сказав: «Правильно робиш. Їдь і не озирайся. Тут нічого не буде»…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇