Продавчиня довго вважала цуценя звичайним злодюжкою, аж поки не пішла за ним слідом

Цю історію мені якось переповіла Марина — жінка, яка вже багато років торгувала на місцевому ринку зеленню, соліннями й домашніми заготовками. Її місце було майже навпроти м’ясного павільйону, тож початок цієї дивної історії вона бачила на власні очі. Решту їй згодом розповів нічний сторож Семенич, людина старого гарту, яка за роки роботи, здавалося, встигла вивчити не лише кожного продавця, а й кожного дворового кота, що з’являвся біля ринку.

Віру Степанівну на ринку поважали, але близько до неї майже ніхто не підходив.

Не тому, що вона була грубою чи злою. Ні, різких слів від неї рідко хто чув. Просто трималася вона так, ніби між нею та іншими стояла невидима стіна. Могла спокійно відповісти покупцеві, акуратно зважити товар, віддати решту до останньої монети — і все одно після її погляду людина чомусь поспішала піти, навіть якщо хвилину тому збиралася поторгуватися.

У м’ясному павільйоні вона працювала давно, майже десятий рік. За її прилавком завжди був порядок: чиста дошка, рівні шматки, гострі ножі, свіжий товар, записи без помилок. Віра не любила ні хитрощів, ні жадібності. Сама нікого не обманювала й чужого обману терпіти не могла. Волосся прибирала строго, фартух тримала без плям, говорила мало, а обличчя в неї майже завжди лишалося незворушним — спокійним настільки, що цей спокій іноді здавався холодом.

Марина якось сказала:

— У неї були такі очі, ніби вона давно вже перестала чогось чекати від життя.

Вірі Степанівні було сорок сім. Жила вона сама, у старому будинку за зеленим двором, де вечорами гасли вікна одне за одним. Після роботи вона майже ніколи не сідала в транспорт, хоч зупинка була неподалік. Ходила пішки. Пояснювала це тим, що так їй зручніше й швидше. Але Марина була певна: річ не в дорозі. Просто Віра втомлювалася не стільки від важкої роботи, скільки від людей, від голосів, чужих розмов і тісняви.

Удома на неї чекав один і той самий порядок. Проста вечеря, чашка чаю, тиша. Іноді вона відкривала книжку, але частіше сиділа біля вікна й дивилася у двір, де ліхтар освітлював порожню лавку й мокрий асфальт.

Кілька років тому померла її молодша сестра Лариса. Вони давно були в сварці й майже не розмовляли. На ринку ніхто до ладу не знав, що між ними сталося. Лише Марина якось випадково почула, як Віра говорила з кимось телефоном глухим, утомленим голосом: