Бабуся знайшла в лісі візочок… А те, що було всередині, змінило її життя назавжди
Скрутило її зненацька. Чи то надсадилася, тягаючи воду та дрова, чи то серце здало від вічної тривоги. Ольга послухала, похитала головою, веліла в район, у лікарню.
І там, на ліжку, дивлячись у білу стелю, Ганна Богданівна вперше злякалася не за себе, а за Соломію. Помри вона — і права ж обласна пані! Куди дитина? У казенний дім? Після того, як винесла її зі смерті на своїх руках, назад у сирітство?
— Не помирай, бабусю, — сказала Олеся, сидячи біля ліжка й тримаючи її суху руку у своїх. — Не смій, ми без тебе пропадемо. І Соломія пропаде. Ти живи, а працюватиму я. Я все зможу.
І стара чи то від ліків, чи то від цих слів підвелася. Відлежалася, відпилася Ольжиними травами та районними таблетками і за два тижні вже човгала по хаті, а за місяць знову сіла до глини. Але відтоді в ній оселилася глуха, ссальна думка.
Вона стара, а дівчинка мала. І між цими двома строками — прірва, яку треба якось переступити. І ні батька в дівчинки, ні матері, нікого в цілому світі, крім старої бабусі та дівчинки-підлітка.
Так думала Ганна Богданівна, не знаючи, що мати в Соломії є, що мати ця жива і що мати ця — її власна, зникла двадцять років тому дочка, яка в цей самий час за тисячу верст оплакувала померлу дитину, не відаючи, що її дитя живе й росте в рідному материному домі. А за багато сотень верст від цих лісів у великому місті в ту саму пору жила, якщо це можна було назвати життям, жінка на ім’я Оксана. Їй було під сорок, і була вона все ще вродлива тією пізньою, гіркою вродою, що дістається жінкам, які надто дорого за неї заплатили.
Двадцять років тому вона поїхала із села, щоб жити по-людськи, і, треба сказати, чимало в цьому досягла. Вивчилася, влаштувалася, обжилася в місті, пристойно говорила іноземною, носила добрі речі й давно вже не місила глину та не доїла корів. Але людського щастя, по яке їхала, так і не знайшла.
Чоловіки були й ішли, робота була й набрида́ла. А роки минали, і дедалі частіше, ночами, лежачи без сну в чистій міській квартирі, вона згадувала запах сухих трав у материнських сінях, і пічний дим, і мовчазне військо глиняних звірів на полицях, і матір, стару, вперту, з руками в засохлій глині, якій вона за двадцять років не написала й десяти листів. А потім вона зустріла Романа.
Він був із тих, кого називають заможними людьми. За ним стояли сімейна справа, гроші, зв’язки й мати, Маргарита Павлівна, вдова, жінка сталева, що тримала і сина, і все їхнє багатство в кулаці. Роман був м’який, обходливий, трохи слабкий, і Оксана, якій ішов уже четвертий десяток, закохалася в нього, як дівчисько, відчайдушно, навзрид, тією останньою, усе розуміючою і на все готовою любов’ю, що трапляється в жінок на краю бездітної старості…
