Чоловік запропонував мені переїхати в гуртожиток, щоб його мати могла здавати мою квартиру, але моя відповідь швидко змінила розмову

— Тобто ти серйозно пропонуєш мені переселитися в гуртожиток, щоб твоя мама здавала мою квартиру? — Оксана обережно поставила чашку з недопитим чаєм на дерев’яну підставку.

Звук вийшов сухий і короткий. Її законний чоловік Тарас, вальяжно розвалившись на дивані, мов утомлений тюлень на лежбищі, позіхнув. Він почухав живіт крізь розтягнуту сіру футболку й щиро здивувався обуренню в голосі дружини.

— Ну а куди діватися? — Тарас знизав плечима, ніби йшлося про купівлю молока іншої жирності. — Мене ж мати пустить, я рідний, а ти їй чужа людина. У тебе ж подружки в гуртожитку при заводі лишилися, я пам’ятаю.

— Невже ліжко-місця не знайдуть на пів року? Потісняться. — Оксана повільно кліпнула. Вона оглянула свою світлу, вистраждану до останнього цвяшка однокімнатну квартиру.

Квартиру, заради якої вона п’ять років гарувала у дві зміни, відмовляла собі у відпустках і харчувалася макаронами по акції. Квартиру, де кожен метр був просякнутий її власним потом і кров’ю. І ось тепер на ці метри роззявила рота Галина Степанівна, жінка, чиї фінансові апетити могли б легко проковтнути бюджет невеликої держави.

Причина цієї грандіозної ідеї була банальна до зубного болю. Свекрусі раптом закортіло перетворити свою перекошену дачу на подобу графського маєтку. Їй терміново знадобилися нові вікна, веранда і, вочевидь, золоті унітази, бо кошторис, озвучений заїжджими будівельниками, пробив стелю здорового глузду.

І люблячий син Тарас знайшов геніальний вихід — викинути дружину на казенний матрац, а її гніздечко здавати заради маминих забаганок. Оксана не стала влаштовувати істерику.

— Справді, — протягнула Оксана, м’яко всміхаючись. — Гуртожиток. А що там? Весело. Таргани вночі бігають. Вахтерка, тітка Ніна, досі чергує з поліцейським кийком. Суцільна романтика.

Тарас пожвавився, відчувши, що опір зламано.

— От бачиш, ти ж у мене розумниця, усе розумієш. Мама зараз стільки нервів витрачає з цими виконробами. Їй допомога потрібна. А ми тут шикуємо в окремій квартирі. Вона вже й квартирантів попередньо підшукала. Якісь серйозні люди з півночі платять щедро. Завтра приїде з рієлтором усе оформляти.

— Завтра? Яка оперативність. — Оксана змахнула невидиму пилинку зі стільниці. — А ти, значить, до мами в двокімнатну?

— Ну так, я ж там прописаний. Диван мені в залі розкладемо. Потерплю заради доброї справи. Ми ж сім’я.

Оксана кивнула. Слово «сім’я» у виконанні Тараса завжди звучало як магічне заклинання, після якого він міг спокійно скласти лапки, поки інші тягнули віз його проблем.

— Знаєш, Тарасе, мені треба перетравити цю чудову ідею. Піду прогуляюся, повітрям подихаю. Заодно дівчатам у гуртожиток зателефоную. Дізнаюся щодо вільних місць.

— Давай-давай, — радісно напутив чоловік, тут-таки хапаючи пульт від телевізора. — І купи дорогою пельменів, бо вечеряти скоро.

Оксана вийшла в прохолодний вечірній двір. Усередині в неї не було жодного болю від зради. Було лише пекуче, майже спортивне зацікавлення. Наскільки далеко може зайти людська нахабність, якщо її не зупинити…