У ватажка банди роками нічого ТАМ не виходило, аж поки не з’явилася бідна медсестра

Семеро чоловіків сиділи за довгим горіховим столом, і тим, хто опинився на різних його кінцях, доводилося говорити голосніше, ніж зазвичай, щоб не втратити жодного слова. Перед ними стояли миски з густим м’ясним рагу, кошик іще теплого хліба й дві відкорковані пляшки червоного вина. Посеред посуду горіла самотня свічка: люстра не працювала вже другий день, а замінити перегорілу лампу ніхто так і не спромігся. За вікнами вітер з озера рівно бився об шибки, ніби десь поруч важко дихав величезний приспаний звір.

Третій ліворуч, широкошиїй Петро Гайдук, власник голосу, здатного перекрити будь-який шум, розповідав про свого дядька й рибальський човен, що затонув біля берега сусіднього міста. Історія була стара, але Петро вмів подати її так, ніби все сталося тільки вчора. Він уже дістався того місця, де нещасному дядькові довелося плисти до берега у весільному костюмі, і чоловіки за столом дружно зареготали. Один ударив долонею по стільниці, другий, не перестаючи сміятися, потягнувся долити собі вина. Свічка вихоплювала з напівтемряви розкриті роти, блиск келихів і пару над рагу. Здавалося, ця галаслива вечеря нічим не відрізняється від десятків попередніх і триватиме до глибокої ночі.

На чолі стола сидів Богдан Черненко. Увесь вечір він майже не брав участі в розмові й лише зрідка опускав виделку в тарілку. Коли сміх став особливо гучним, Богдан відрізав шматок м’яса, відклав ніж і, не підводячи очей, запитав тим самим буденним тоном, яким зазвичай уточнюють розклад поїзда:

— Той склад у робітничому районі. Кому ти здав його минулого місяця, Петре?

Веселість обірвалася не відразу. Вона згасала поступово: спершу замовк чоловік біля вікна, потім той, хто тримав пляшку, далі ще двоє. За кілька секунд у їдальні лишилися тільки посвист вітру й тихе потріскування ґнота. Усмішка все ще трималася на обличчі Петра, ніби м’язи не встигли зрозуміти те, що вже зрозуміло його тіло. Ніхто на нього не дивився. Сусід утупився в тарілку, а той, що сидів навпроти, навіщось потягнувся до сільнички, хоча перед тим навіть не куштував їжі.

— Не розумію, про що ти говориш, — нарешті видушив із себе Петро.

Богдан не став повторювати запитання. Він спокійно пережував м’ясо, зробив ковток води й ще кілька секунд приділяв вечері таку увагу, ніби нічого важливішого в кімнаті не відбувалося. Потім вирівняв ніж і виделку біля тарілки, промокнув губи серветкою, акуратно склав її навпіл і поклав на стіл. Усі стежили за кожним рухом його рук із такою напругою, наче від цієї складеної тканини могла походити справжня небезпека.

— Завтра вранці привезеш сюди ключі, — промовив Богдан, підводячись. — Обидва комплекти.

Він засунув стілець, обійшов стіл і жодного разу не глянув на Петра. Проходячи повз чоловіка, що сидів найближче до дверей, на мить торкнувся його плеча — майже по-дружньому — і вийшов. У кам’яному коридорі ще деякий час лунали його неквапні кроки. За легкою нерівністю ритму можна було зрозуміти, що він накульгує, але невдовзі й цей звук зник. Шестеро, що залишилися, не повернулися ані до вина, ані до їжі.

Петро поклав долоні на стіл плазом, ніби тільки так міг утримати їх на місці. Жовте світло свічки не приховувало тремтіння в його пальцях. Той, хто сидів поруч, помітив його з лячною виразністю, але відвернувся й нічого не сказав. Недавня історія про човен тепер здавалася такою, що прийшла з іншого життя. Ніхто не попросив Петра закінчити розповідь, хоча хвилину тому всі чекали розв’язки. Навіть вистигле рагу лишилося недоторканим: після відходу Богдана будь-який звичайний жест виглядав би надто гучним…