Біля РАЦСу до нареченої підійшла циганка: «Тобі дісталася чужа фата, а попереду — нещастя

І, вдивившись у дату, Вікторія відчула, як увесь світ навколо неї починає повільно, запаморочливо обертатися. 26 тижнів вагітності. Дата прийому: лише тиждень тому. Дзвін у вухах став таким пронизливим, що заглушив усі звуки святкової метушні навколо: сміх гостей, клацання фотоапаратів, приглушену музику, що долинала з динаміків. Вікторія відчула, як холодний піт виступає на спині, стікаючи тоненькою цівкою вздовж хребта, а пальці зовсім заніміли, ніби їх занурили в крижану воду.

На дні сумочки, під зім’ятою носовою хустинкою, лежало кілька фотографій, роздрукованих на звичайному папері. З однієї з них усміхався Максим, обіймаючи ту саму темноволосу жінку, яку Вікторія щойно бачила на фотографії в паспорті. На задньому плані виднілися сільська хата, стара піч і вишиті фіранки. Судячи з того, який вигляд мав Максим, знімок було зроблено не так давно, можливо, місяць чи два тому, а не в далекому минулому, до знайомства з Вікторією, як можна було б припустити.

Вона перевернула фотографію й на звороті побачила короткий напис, зроблений чоловічим почерком, до болю знайомим, бо саме цим почерком були підписані десятки листівок і записок, які Максим дарував їй упродовж їхніх стосунків. «Рідна моя Дашо, потерпи ще трохи. Скоро все владнається, і ми нарешті зможемо бути разом відкрито. Ти ж знаєш, заради нашого сина мені потрібні гроші, а без цього весілля нічого не вийде», — писав він.

Літери попливли перед очима Вікторії. Рядки то розпливалися, то знову набували чіткості, ніби вона дивилася на текст крізь товщу води. Заради нашого сина. Ці три слова врізалися в її свідомість розпеченим тавром, випалюючи все те щастя, всі ті райдужні мрії про майбутнє сімейне життя, які вона пестила останні півтора року.

Вона притулилася спиною до машини, відчуваючи, як ноги підкошуються, а до горла підступає нудота. Десь удалині, ніби крізь товстий шар вати, до неї долинув веселий сміх гостей. Хтось кликав молодят для чергової фотографії. Грала життєрадісна музика, а вона стояла тут, біля цієї злощасної машини, тримаючи в руках докази найстрашнішої зради, яку тільки можна було собі уявити в день власного весілля.

Тремтячими пальцями вона знову зазирнула в сумочку й виявила на самому дні складений аркуш, що виявився роздруківкою банківської виписки. Цифри стрибали перед очима, але загальний зміст був гранично ясний. Упродовж останніх місяців із розрахункового рахунку Максима регулярно списувалися великі суми, які переказувалися на ім’я все тієї ж Дарини Коваленко: гроші на оренду житла, на лікарів, на утримання жінки, яку він ховав десь у глушині, чекаючи зручного моменту, щоб одружитися із заможною нареченою й отримати доступ до сімейного бізнесу її батька. Раптом за спиною пролунав звук кроків, що наближалися, і Вікторія різко зачинила сумочку, засовуючи її назад на підлогу машини, звідки щойно дістала.

Серце калатало так несамовито, що, здавалося, ось-ось вискочить із грудей, а у вухах шуміла кров, заглушаючи всі інші звуки. «Віко, ти чого тут?» — пролунав стривожений голос Ірини, і Вікторія обернулася; обличчя її стало мертвотно-блідим. «Іро», — прошепотіла вона. Голос її прозвучав таким чужим, таким надтріснутим, що подруга миттю зрозуміла: сталося щось жахливе.

«Вона вагітна. У нього там жінка вагітна, у селі захована. Заради грошей мого батька все це влаштував». Ірина в жаху притисла долоню до рота, а Вікторія, відчуваючи, як усередині неї підіймається хвиля крижаної, все змітаючої на своєму шляху люті, повільно перевела погляд туди, де Максим, нічого не підозрюючи, все ще позував перед камерами в оточенні задоволених гостей, усміхаючись тією самою фальшивою усмішкою, яку вона тепер бачила зовсім іншими очима.

Вікторія стояла, притулившись до машини, і відчувала, як усередині неї вирує справжній шторм емоцій: від паралізуючого жаху до сліпої всепоглинаючої люті, яка поступово витісняла собою все інше. Ірина міцно тримала її за руку, намагаючись утримати на ногах, бо коліна подруги підкошувалися, а погляд став якимось скляним, відстороненим. «Віко, дихай, — шепотіла Ірина, вдивляючись у біле, як крейда, обличчя подруги. — Дихай глибше, тобі зле стане».

«Мені вже зле, — прошепотіла Вікторія, відчуваючи, як до горла підступає гірка нудота. — Мені так зле, що я не розумію, як досі стою на ногах». Вона знову глянула на злощасну сумочку, що лежала на підлозі машини, а потім перевела погляд на багажник, той самий, про який говорила ворожка. Усередині неї зародилася відчайдушна, майже маніакальна рішучість довести справу до кінця: дізнатися всю правду цілком, а не задовольнятися уривками, знайденими в чужій потертій сумочці. «Мені треба потрапити в багажник», — промовила вона твердим, таким, що не терпить заперечень, голосом, хоча всередині в неї все здригалося від жаху перед тим, що вона там виявить.

«Там має бути та сама валіза, про яку говорила ворожка. Допоможи мені знайти ключі». «Віко, може, не зараз», — спробувала вгамувати її Ірина, але, побачивши непохитний вираз на обличчі подруги, урвала себе й кивнула: «Добре, добре, я щось придумаю». Ірина швидким кроком попрямувала до групи гостей, де все ще крутився водій лімузина, який повернувся з перекуру…