Біля РАЦСу до нареченої підійшла циганка: «Тобі дісталася чужа фата, а попереду — нещастя

Валіза лежала розкрита просто біля її ніг, і білий шовк весільної сукні торкався запиленого асфальту парковки. Але Вікторія цього не помічала. Руки тремтіли так, що вона не могла втримати в пальцях маленьку пелюшку з вишитими незабудками, яку щойно витягла з глибини чужих речей. Десь за спиною, вдалині, гули голоси гостей, дзвенів сміх, лунала легка музика.

Святковий світ жив своїм життям, не підозрюючи, що для Вікторії він уже завалився просто тут, на бруківці перед будівлею палацу одружень. Вона підвела очі. За кілька кроків до неї поспішала Ірина, а Максим удалині й далі позував перед камерами в оточенні гостей, іще нічого не підозрюючи. Вікторія намагалася знайти слова, яких, здавалося, не існувало в природі.

А у вухах у Вікторії все ще лунав скрипучий голос старої, яка двома годинами раніше зупинила кортеж посеред дороги. Але про все по черзі. Починалося того ранку зовсім інакше. Ще напередодні ввечері Вікторія сиділа перед дзеркалом у своїй квартирі й усміхалася своєму відображенню так, як не усміхалася, мабуть, уже кілька років.

Їй був 31 рік. За плечима в неї були інститут і стабільна робота в батьковій компанії, а попереду, здавалося б, найщасливіший ранок у її житті. Завтра вона стане дружиною Максима, чоловіка, якого покохала майже з першої зустрічі, півтора року тому на дні народження спільного знайомого. Тоді він видався їй утіленням її мрії: упевненим, ґречним чоловіком із тією спокійною харизмою, яка змушує жінок забувати про всі попередні розчарування.

Він залицявся красиво й наполегливо, дарував квіти без приводу, писав довгі, ніжні повідомлення ночами, а коли познайомився з її батьками, тримався так шанобливо й тепло, що мати Вікторії, зазвичай скупа на похвалу, прошепотіла доньці на кухні: «Тримайся за нього! Такі чоловіки на дорозі не валяються». Батько Вікторії, великий підприємець, власник мережі будівельних магазинів, спершу придивлявся до нареченого насторожено, як і належить батькові єдиної доньки. Але Максим зумів прихилити до себе і його.

Він грамотно міркував про бізнес, цікавився справами компанії, пропонував розумні ідеї. За пів року батько сам заговорив про те, що непогано було б узяти зятя в частку, дати йому можливість проявити себе в сімейній справі. Вікторія купалася в цьому щасті, не помічаючи, як поступово, шар за шаром, у їхніх стосунках почали з’являтися тріщини, тонкі, як перші весняні струмки, під іще міцною на вигляд кригою. Перший тривожний дзвіночок пролунав місяці три тому.

Тоді Максим раптом почав частіше зникати вечорами, посилаючись на справи, на зустрічі з партнерами, на невідкладні дзвінки. Вікторія, закохана й довірлива, не надавала цьому значення. Чоловік будує майбутнє для їхньої сім’ї. Хіба це не привід для гордості, а не для підозр?

Але одного вечора, коли вони сиділи в його машині після вечері в ресторані, на екрані його телефона висвітився незнайомий номер. Максим здригнувся, квапливо перевернув телефон екраном донизу й сказав, що це по роботі. «Нічого важливого». Голос його при цьому прозвучав якось неприродно рівно, ніби він промовляв завчену фразу.

«Дивно, — сказала тоді Вікторія. — Зазвичай ти не так реагуєш на робочі дзвінки». «Просто втомився, — відповів він, заводячи машину. — Скоро весілля, стільки клопоту, голова обертом іде». Вона повірила. А як було не повірити людині, яка ще вчора подарувала їй букет польових ромашок лише тому, що згадала, як вона колись сказала, що це її улюблені квіти з дитинства.

За два тижні схожа історія повторилася знову. Цього разу телефон задзвонив, коли Максим був у душі, а Вікторія сиділа на дивані в його квартирі, гортаючи весільний каталог. Екран засвітився, і на ньому з’явилося коротке ім’я: Даша. Дзвінок обірвався за кілька гудків, а слідом надійшло повідомлення, яке Вікторія встигла краєм ока помітити, перш ніж екран згас.

«Максе, будь ласка, передзвони, це дуже важливо». Серце тоді кольнуло чимось холодним і незнайомим, але вона тут же смикнула себе. Мало яка Даша: може, колега, може, стара знайома. Не влаштовувати ж сцену ревнощів за місяць до весілля через одне повідомлення.

Коли Максим вийшов із ванної, вона ніби між іншим спитала, хто така Даша. Він на мить завмер, лише на частку секунди. Але Вікторія це помітила, а він потім легко усміхнувся й махнув рукою. «Двоюрідна сестра живе в селі в бабусі, іноді просить позичити грошей. У неї вічно якісь проблеми».

Відповідь прозвучала гладко, аж надто гладко для людини, яку застали зненацька. Але Вікторія, закохана, засліплена передчуттям щастя, знову воліла повірити, а не розбиратися. Вона вже тоді носила в собі те невиразне, тривожне відчуття, яке досвідчені жінки називають інтуїцією, а недосвідчені — дурними вигадками втомленого розуму. Мати Вікторії, жінка прониклива, одного разу помітила це за вечерею і, дивлячись, як донька розсіяно колупає виделкою в тарілці, запитала: «Вікусю, ти останнім часом сама не своя. Максим тебе чимось засмутив?..»