Після слів незнайомки Оксана дізналася нове про те, що діялося в неї за спиною

До повороту на ґрунтову дорогу тяглися сліди Іриних босих п’ят. Пилюка під ногами була м’яка, мов вистиглий попіл. Оксана йшла слідом за донькою з полотняною торбою: порожні сирні форми, чиста ганчірка з останнім шматком учорашньої качотти. Його на ярмарку не купили, і вона залишила сир собі. Високо стояло сонце, сюрчали коники; за тинами догорали останні липневі дні. У звичному спокої цієї дороги біду неможливо було навіть уявити.

З-під старої вільхи на путівець вийшла жінка в квітчастій шалі. Оксана відразу впізнала Тамару — циганку, що від весни стояла зі своїми край села. На ярмарку вона продавала нитки й наговорені вузлики; баби біля прилавків, перешіптуючись у неї за спиною, ховали гаманці подалі. Уже немолода, Тамара трималася рівно. Важкі сережки, довга бахрома шалі, чорні спокійні очі — на жебрачку вона не скидалася.

Простягнутою рукою Тамара не просила грошей. Її палець був спрямований Оксані в груди, а в очах тепер був страх, а не бажання ошукати.

— Стій, красуне. Вислухай мене, не перебивай.

Сказано це було тихо. Іра притиснулася до материнської спідниці й замовкла, звівши сірі очі. Оксана вже збиралася відвернутися, обійти жінку, як обходять п’яного чи юродивого. Але та ступила ближче, і слова посипалися квапливо, гаряче:

— Забирай доньку й тікай. До чоловіка сьогодні не повертайся, чуєш? Додому не йди — добра тобі там не приготували. Я бачила те, чого ти, дурна, не догледіла. Веди дівчинку, просися ночувати хоч до чужих, до будь-кого, тільки не лишайся під своїм дахом. Одну ніч перечекай. Завтра розберешся.

В Оксани ніби все обірвалося всередині. Відповісти вдалося лише осілим шепотом:

— Що ти таке кажеш? До чого тут чоловік? Хто мене чекає?

— Той, кому ти довіряєш.

Тамара нахилилася до неї, заговорила майже нечутно. Потягло полином і димом.

— Тільки карт у мене не проси, ворожити я не стану. Не з колоди це дізналася. Сьогодні в райцентрі я сама бачила твого чоловіка. Із синьою текою, в руках у нього була. Біля нього люди — чужі, міські, не наші. І два квитки на вечірній автобус бачила. Заради доньки йди, красуне. Тікай.

Відступивши, Тамара закуталася в шаль, наче серед денного пекла її пройняв холод, і попрямувала до околиці. Жодного разу не озирнулася. Оксана лишилася на курному путівці: у торбі порожні форми, біля подолу шестирічна донька. Сама вона не рухалася, а серце билося так, ніби вже бігла.

Дім, від якого її зараз відганяли, належав їй. Не Вікторові, не його батькам — Оксані, у спадок від бабусі, Раїси Іванівни. Та все життя прожила в Кам’янці, над високим берегом Світлої, і три роки тому тихо померла у своєму ліжку. У червоному кутку над нею лишалася старенька ікона.

Бабуся сама підняла онуку. Її дочка, Оксанина мати, колись поїхала за великими заробітками до міста й загубилася в чужому житті. Дівчинку лишила старій. Спершу ще приходили новорічні листівки, потім зникли й вони. Мати в пам’яті Оксани майже не збереглася; зате бабусині руки вона пам’ятала виразно — від них пахло кропом і молоком.

Ці руки стягували марлю довкола щільного білого клубка, відціджували сироватку, розкладали на дощечках круглі голівки й притискали гнітом у холодному льосі. Молоко, сироватка, сіно, пічний димок — такими запахами було наскрізь просякнуте Оксанине дитинство. Ще не розвиднілося, а вона, сонна, вже йшла з бабусею до хліва. Вчилася сідати до корови, гладити теплий бік, щоб та не лякалася, брати пальцями правильно: худобині не боляче, самій робота спориться.

— Ксюшо, худобина ж усе відчуває, — пояснювала Раїса Іванівна. — Злою прийдеш — молока не дочекаєшся. Приголубиш — останнє тобі віддасть. Тут вона як людина. Тільки люди збрешуть, а корова брехати не вміє.

Суворості в бабусі вистачало, несправедливості не було. І скарг від неї Оксана не чула. Рано поховала чоловіка, потім дочка втекла; на руках мала дитина, та ще й господарство. Інша б вила, а Раїса Іванівна затемна вставала розпалювати піч, доїла, готувала. Роботі не було кінця. Онуку вона ростила ділом, а не сльозами.

— Ніколи ревіти, — казала бабуся. — Ти плачеш, а корова так і стоїть недоєна.

Зимовими вечорами, під завивання заметілі за вікном, Ксюша сідала з нею біля печі й слухала. Бабуся згадувала молодість, як після війни село ставало на ноги, розповідала про людей: про одних чесних і добрих, про інших злих, злодійкуватих. Крізь усі розповіді проходила одна наука — дивитися на вчинки…