Чоловік відлітав у відрядження, а я здала його пальто в хімчистку. Сюрприз, який чекав на мене під підкладкою за годину

Наталя підбігла до мийки. На білій емалі лежав чорний попіл. Кілька обгорілих клаптиків старого, пожовклого паперу прилипли до металевої решітки зливу. На одному з уцілілих уривків виднілися стрибаючі, нерівні літери: «Забери мене, Паш». Листи. Ті самі листи, які тітка Валя ховала двадцять років. Листи, які Наталя залишила на столі, коли йшла. Вона сперлася руками об край мийки. Кісточки пальців побіліли.

— Ти спалив їх, — сказала вона. Це було не запитання.

Павло зупинився за її спиною, важко дихаючи.

— Мама сказала, що це просто старий мотлох, — його голос тремтів, у ньому з’явилися плаксиві нотки. — Наталю, навіщо нам ці папірці? Вони тільки всіх засмучують. Я спалив їх, щоб ми могли почати з чистого аркуша. У нас є ділянка біля озера. Ми поїдемо звідси, ніхто не буде на нас дивитися, ніхто не буде шепотітися за спиною. Ми житимемо нормально.

Наталя дивилася на чорний попіл. Це були останні слова самотньої людини. Єдиний доказ того, що Степан намагався боротися, що він кликав на допомогу. І його власний син спалив їх у кухонній мийці, щоб очистити совість і отримати будинок біля озера. Вона повільно повернулася до чоловіка. Павло стояв перед нею — жалюгідний, сутулий, стискаючи в руках дарчу. У його очах стояли сльози страху й благання. Він благав її погодитися. Благав її заплющити очі, як він сам робив усе своє життя.

І в цю мить Наталя зрозуміла страшну річ. Павло не просто зрадив свого батька. Спалюючи ці листи, повертаючи старого до інтернату, Павло вбив ту жінку, якою Наталя була ще вчора. Ту жінку, яка вірила в родину. Ту жінку, яка пробачала йому його слабкості, думаючи, що це просто м’якість характеру. Перед нею стояла чужа людина. Боягуз, який заради власного комфорту готовий був закопати живцем рідного батька.

Раптова оглушлива втома навалилася на плечі Наталі. Сумка з камерою здалася непідйомною. Ноги стали ватяними. Їй захотілося просто лягти на підлогу й заплющити очі. Заплющити очі й більше ніколи їх не розплющувати. Вона подивилася на вікно. Сонце вже сіло, двір поринув у сірі, холодні сутінки. Може, він має рацію? Може, їй варто просто здатися? Вона може поїхати в цей проклятий будинок. Вона може зібрати речі, сісти в машину й назавжди виїхати з цього міста. Забути Галину, забути тітку Валю, забути запах хімчистки. Забути обличчя Степана, коли він їв омлет за цим самим столом. Просто піти. Урятувати себе.

Вона сама. Борис Юхимович звільнив її. Сусіди тільки-но почали сумніватися, але тепер, коли Степана немає, Галина швидко поверне собі владу. У неї немає ні грошей, ні адвокатів, ні листів, які могли б довести правду. У неї немає нічого. Наталя мовчки обійшла чоловіка, ніби він був порожнім місцем.

— Наталю? — покликав Павло, його голос зірвався. — Наталю, ти куди?