Деталь під кришкою дорогого гроба, що позбавила всіх дару мови

Невелике містечко вже давно поринуло в нічну тишу. Люди спали міцно й спокійно, не зважаючи ні на рідкісний гуркіт потягів, що проходили залізницею, ні на уривчастий гавкіт безпритульних собак, ні на великий круглий місяць, який цієї ночі світив особливо яскраво.

Ніхто не чув, як на околиці міста, серед темних рядів кладовищенських хрестів, лунали глухі удари й сухий скрегіт лопат. А якби хтось випадково побачив те, що відбувалося там, біля свіжої могили, то, мабуть, надовго втратив би спокій.

Біля одного недавнього поховання працювали двоє чоловіків. Вони швидко й упевнено відкидали вбік важку вологу землю, ніби займалися цим не вперше. Їхні рухи були розміреними, майже діловими. Свідком того, що відбувалося, був лише місяць, який безмовно завис над цвинтарем.

Втім, ні. Була ще одна людина.

На вузькій лавці поруч із могилою нерухомо сиділа жінка. Вона не плакала, не кричала, не підганяла чоловіків, лише уважно стежила за кожним рухом, ніби боялася проґавити найважливіше.

— Гей, хазяйко, ви точно не передумали? — спитав один із копачів, витираючи рукавом піт із чола. — Може, не варто тривожити небіжчика?…