Чоловік вирішив поселити всю свою рідню в моєму домі, не підозрюючи, що я вже знаю, кому дзвонити

Зв’язок урвався. Після цього збори перетворилися на втечу. Речі летіли в сумки без розбору, діти плакали, чоловіки нервово перегукувалися. Галина Іванівна щось швидко зашепотіла Павлові, штовхаючи його до Лесі. Він підійшов, білий як крейда.

— Мама просить пробачення.

Леся повернулася до свекрухи. Та стояла, стиснувши кулаки, й дивилася з такою ненавистю, що слово «пробачення» виглядало знущанням.

— Нехай скаже сама.

Павло озирнувся.

— Мамо, будь ласка.

Галина Іванівна підійшла повільно, ніби кожен крок давався їй через приниження.

— Пробач, — видавила вона. — Я погарячкувала.

— За що саме?

Свекруха різко підняла очі.

— Що?

— За те, що вдерлися в мій дім? За те, що зайняли мою спальню? За те, що зіпсували мій сад? За те, що назвали мене пустоцвітом?

Обличчя Галини Іванівни перекосилося. Вона хотіла зірватися, але погляд Павла втримав її.

— За все.

— Я вас не пробачаю, — сказала Леся. — У вас лишилося двадцять хвилин.

Вона відвернулася. Її батько колись казав: межі треба захищати одразу, інакше чужі кроки стають дорогою. Леся надто довго забувала це. Сьогодні згадала…