Чому на церемонії прощання дід раптом зблід

Трохим Петрович, низько зсутулившись, стояв у маленькій місцевій церкві й міцно стискав у руках дві поминальні свічки. Його губи ледь помітно ворушилися, ніби він беззвучно повторював молитву, а по розпашілому, змученому обличчю повільно котилися сльози.

— Трохиме Петровичу, — тихо покликав його Федько, який допомагав при храмі. — Прийміть мої співчуття. Тяжке у вас горе.

Він трохи помовчав, але все ж не втримався й обережно спитав:

— А чому ви ставите дві свічки за упокій?

— Одна за Альонку, онуку мою, — майже самими губами відповів старий. — А друга за мене.

— Як це за вас? — розгублено перепитав Федір. — Ви ж іще живі.

— Живий. Поки живий. Тільки це поки, — гірко мовив Трохим Петрович. — Усе будь-якої миті може змінитися. Прощавай.

Він повільно розвернувся й, важко переставляючи ноги, побрів до виходу…