Чоловік забрав із притулку пса, якого всі вважали безнадійним, не підозрюючи, чим це обернеться

— Запис важливий, але треба встановити, коли зроблений, ким, чи не монтувався. Диктофон треба передати офіційно. Буде експертиза. Дмитро стане заперечувати. Скаже, що мати розуміла, що підписує. Скаже, що запис вирваний із контексту. Скаже, що ви знайшли його надто вчасно.

— А накладні?

— Окрема історія. Але якщо доведемо, що він підробив або отримав підпис обманом щодо будинку, його загальна позиція посиплеться.

Заяву прийняли неохоче. Дільничний, кремезний чоловік із втомленим обличчям, слухав Олександра, поглядаючи на годинник. Але коли почув запис, перестав постукувати ручкою.

— Оригінал залишите?

— Лише за протоколом, — сказав Павло, який прийшов разом з Олександром.

Дільничний хмикнув.

— Учені стали.

— Обережні, — відповів адвокат.

Експертиза тяглася. Суд перенесли. Дмитро спершу не з’являвся, потім зателефонував Ірині.

Олександр бачив, як вона слухає. Обличчя в неї кам’яніло.

— Іро, — голос Дмитра було чути навіть на відстані, м’який, улесливий. — Ти ж розумна жінка. Саша тебе топить. Він хворий на цю ідею. Подумай про Артема. Я можу допомогти. Окремо тобі. Без нього.

Ірина заплющила очі.

— Більше не дзвони мені.

— Ти пошкодуєш.

— Можливо, — сказала вона. — Але не про те, про що ти думаєш.

Вона скинула виклик і довго стояла біля вікна, притискаючи телефон до грудей.

З Громом теж усе змінювалося повільно. Після ночі з Мельником Олександр почав розуміти: пес не просто кидається. Він розрізняє. На листоношу гавкав, але без люті. На Галину Семенівну, яка принесла банку варення й вибачалася за свої слова, лише глухо бурчав. А от коли за парканом проходив Віктор Мельник, Грім ставав іншим. Завмирав, витягував шию, втягував повітря, і з грудей ішов такий звук, що в Олександра хололи плечі.

— Він його знає, — сказав якось Артем.

— Може, просто запам’ятав запах із тієї ночі.

— Ні. Він прямо ненавидить його.

Ольга з ветклініки знайшла старий номер чипа. Не повністю, але достатньо, щоб підняти архів через знайомих волонтерів. За кілька днів вона зателефонувала Олександрові.

— Ви сидите?

— Що сталося?

— Собака раніше належав жінці на прізвище Савчук. Олена Савчук. Вона померла близько року тому. Жила в сусідньому районі приватного сектора. Пес був записаний як Рекс.

— І що?

— У неї був племінник. Віктор Мельник.

Олександр мовчав.

— Це не все, — продовжила Ольга. — Після смерті жінки будинок продали за довіреністю. Були суперечки з родичами, але ніхто не став судитися. Сусіди казали, що собака зник у той самий період. Потім його знайшли біля складу.

Олександр сів на табурет у майстерні. За вікном Грім гриз велику кістку, яку вперше взяв із його рук без гарчання.

Віктор. Довіреність. Будинок. Зниклий собака.

Схема раптом проступила, як текст на мокрому папері.

Павло вислухав і сказав:

— Шукаємо родичів Савчук. І сусідів. Якщо Мельник уже брав участь у схожій історії, це не прямий доказ проти Дмитра, але зв’язок важливий. Особливо якщо вони знайомі не просто як сусіди.

Знайомство знайшлося швидше, ніж очікували. Артем, який тепер майже не відходив від батька, згадав, що бачив Віктора біля машини Дмитра на автомийці ще взимку. Тоді не надав значення. Олександр поїхав туди. Працівник автомийки, молодий хлопець із почервонілими від холоду руками, спершу відмахувався.

— Камери пишуть тиждень. Нічого немає.

Але коли Олександр показав йому фотографію Віктора, той примружився.

— Цей? Був. З тим, у пальті. Вони сварилися через гроші. Я ще подумав, що зараз поб’ються. Один сказав: «Ти обіцяв, що стара нічого не встигне». Другий сказав: «Не горлай тут».

— Ви зможете це повторити офіційно?