Свекруха прийшла по норкову шубу й вирішила розплатитися моїм телефоном, але біля каси на неї чекав неочікуваний відгук

— Оксано, ти цей сухар до вечора збираєшся мусолити?

Голос Людмили Остапівни вдарив по кухні різко, ніби хтось грюкнув дверцятами старої шафи. Оксана не здригнулася. Вона відставила чашку з кавою, дожувала скибку підсушеного хліба й лише після цього підвела очі на свекруху.

Людмила Остапівна стояла біля столу в бордовому жакеті, урочистому й важкому. Волосся було підняте в жорстку зачіску й залите лаком так щедро, що здавалося окремою конструкцією. На пальцях поблискували масивні персні. Уся вона мала вигляд людини, яка прийшла не снідати, а оголошувати вирок.

— Доброго ранку, Людмило Остапівно, — рівно сказала Оксана. — Із сухарем я впораюся за кілька хвилин. Потім мені треба їхати до майстерні. Ви щось хотіли?

Свекруха притиснула долоні до грудей. Персні сухо й ображено цокнули один об одного.

— Хотіла? У мене ювілей за три тижні. Шістдесят років не щодня буває. А мені, по-твоєму, у чому гостей зустрічати? У старому пальті, в якому я по крупу ходжу?

За ноутбуком у кутку кухні виявився Тарас. Він сидів майже нерухомо: плечі втягнуті, погляд приклеєний до екрана. По відображенню в темному віконному склі було видно, що на екрані нічого важливого не відбувається. Поруч із матір’ю його хребет втрачав будь-яку волю й перетворювався на м’яку локшину.

— Мамо, ну ми ж наче вчора обговорили, — неголосно почав він. — Не треба зранку…

Людмила Остапівна повернула до нього обличчя, і Тарас одразу замовк.

— Ми домовилися, — відкарбувала вона, — що твоя дружина сьогодні відвезе мене до торгового центру. У неї машина, преміальна картка з кешбеком, як ти пояснював, і телефон для оплати. Мені потрібен пристойний хутряний салон. Я вже пригледіла. Потрібна норка: чорна, довга, з капюшоном. Жінка мого становища не може з’явитися перед ріднею в чому попало.

Оксана змахнула крихти в долоню, висипала їх у мийку й витерла пальці серветкою. Усередині в неї не піднялося ні роздратування, ні образи. Там тихо ввімкнувся холодний лічильник.

— Норка, — повторила вона без насмішки. — Вибір серйозний. Тільки уточнімо: хто оплачує покупку?

Свекруха роздула ніздрі й випросталася.

— Я не жебрачка, Оксано. У мене є заощадження. Свої. Просто хочу, щоб покупку провели через твій телефон. Мені повернуться бонуси, а ти потім віддаси їх готівкою. Тарасик сказав, там пристойне повернення буває. І взагалі мені потрібна людина з машиною і смаком.

Оксана подивилася на чоловіка.

— Тарасе.

Він сіпнувся, ніби його гукнули на іспиті.

— Твоя мама каже, що в неї є гроші на норкову шубу. Ти це підтверджуєш?

— Ну так, — заметушився він, дивлячись куди завгодно, тільки не на дружину. — Вона відкладала. Із пенсії, з підробітків. У неї ж ювілей. Людина хоче виглядати гідно. Тітка Орися приїде, знову почне шпиняти. Мама просто хоче втерти їй носа. Відвези її, що тобі варте? Субота ж.

— Добре, — сказала Оксана й підвелася з-за столу. — О третій заїду по вас. Але умови прості: спершу ви віддаєте мені готівку, потім я прикладаю телефон. Жодних «потім», жодних переказів і жодних забутих гаманців.

— Та заради всього святого, — фиркнула Людмила Остапівна, переможно підводячи підборіддя. — О третій буду біля під’їзду. Тільки машину провітри. У тебе там весь час ялинкою тхне.

З цією умовою Людмила Остапівна погодилася надто швидко…