Я мовчки слухала їхні насмішки, сьорбаючи чай. Несподівана розв’язка одного дуже пафосного банкету

У ресторані було гамірно, як це зазвичай буває в п’ятницю ввечері. Молодий чоловік у супроводі хостес піднявся на другий поверх і відразу помітив веселу компанію. Вона розташувалася за зсунутими столиками ближче до вікна.

— Усім привіт! Кілька пар очей повернулися до нього. Спершу в них читалася певна напруга, яка за кілька митей змінилася впізнаванням.

— О, Денисе, привіт! Проходь, — запросили його. Новоприбулий по черзі обійшов усіх, вітаючись за руку зі своїми колишніми однокласниками й цілуючи в щічку однокласниць.

Потім сів на один із диванів. — Мішаню, я коли побачив твоє повідомлення, очам не повірив, — звернувся він до чоловіка на чолі столу.

— Подумав, розводять, чи що? А з іншого боку, якщо кличуть у ресторан, чого б не метнутися? П’ятнадцять років же минуло, з чого це раптом?

— Та от саме через це, — кивнув Міша. — Я подумав, що цього року п’ятнадцятиріччя нашого випуску, а ми ще жодного разу не зустрічалися. Ні, звісно, з декотрими я спілкуюся, дівчата теж, ти напевно.

Але щоб зібратися всім колишнім класом, подивитися одне на одного, поговорити… Багато хто ж, мабуть, уже одружився. Співрозмовник глянув на дівчат: — І повиходили заміж.

— І не по одному разу, — хихикнула ефектна блондинка в прикрасах. — У тобі, Аллочко, я навіть не сумнівався, — усміхнувся Денис. — А що такого, — знизала вона плечима, — я люблю різноманіття.

— Я це зрозумів ще у випускному класі, коли ти говорила приблизно тими самими словами. Дівчина невдоволено фиркнула й повернулася до подруг. — А в декого вже по двоє дітей, — промовив Міша, намагаючись згладити незручність, що виникла.

— І по троє! — пролунало з іншого кінця столу. — Ого! — обернувся туди Денис. — Це в тебе, чи що, Стасе?

— Ні, у Максима, він тому й не прийде сьогодні. Каже: «Поведу старшого на хокей, поки дружина з молодшим буде». Шкода, Макса я теж із задоволенням побачив би, — похитав головою Міша.

— Але взагалі-то мені майже всі сказали «так», подивимося, скільки прийде. Столик я на двадцять людей замовив, але сказав, щоб поки поставили п’ятнадцять місць. Хтось в останній момент обов’язково відвалиться.

— А були ті, хто відмовився? Організатор зустрічі замислився. — Ні, я просто не отримав відповіді від Насті, Івана й Ксюші.

— Можливо, у них змінилися контакти, а інших я не знайшов. Весела компанія почала замовляти їжу й напої, уважно розглядаючи меню й спідлоба розглядаючи одне одного. Усе ж таки п’ятнадцять років — не жарт, і деякі з однокласників дуже змінилися.

Прекрасна стать старалася причепуритися до зустрічі, вдягнутися якнайкраще й виглядала чудово. Однак було зрозуміло, що вони вже не сімнадцятирічні дівчатка, які колись танцювали на останньому дзвонику. Фігури жінок, які вже народжували, дещо попливли, зачіски теж змінилися з дівочих на дамські, та й макіяжу тепер було в рази більше.

Втім, чоловіки теж змінилися. У Данила вже чітко вимальовувалися залисини, а ж у школі він славився густою шевелюрою. Обличчя Стаса перетинав великий шрам.

Денис, як завжди, виглядав чепуруном, але очі видавали якусь вселенську втому й розчарування. А Міша, який усіх зібрав, здавалося, всі ці п’ятнадцять років провів у тренажерному залі. Настільки він виглядав потужним і накачаним.

Компанія поділилася на групки — хто до кого ближче сидів — і перемовлялася. Розповідали одне одному про себе, про життя й згадували шкільні роки. З іншим кінцем столу перегукувалися, намагаючись перекричати гучну музику з динаміків.

А коли набридав напружувати зв’язки, то просто вставали й підходили до тієї компанії з кухлем пива чи келихом вина. У якийсь момент із дверей, розташованих праворуч від столиків, раптом вийшло чоловік п’ять азійської зовнішності. Денис, який сидів поруч із Мішею, провів їх здивованим поглядом.

— Мені офіціант сказав, що це японці, — тихо пояснив йому сусід, прочитавши в очах німе запитання. — У ресторану там банкетна зала, щось святкують. — Стій, це ж звичайний ресторан зі звичайною їжею, а не японський, — уточнив у нього однокласник.

— Ну так, — кивнув той і припустив. — Може, японська їжа їм удома набридла, от вони тут і наїдаються. Чоловіки підморгнули одне одному й розреготалися.

Група японців здригнулася від гучного звуку й спустилася сходами. Назад вони поверталися вже всім гуртом, супроводжуючи новоприбулих чоловіка й жінку та без кінця вклоняючись. Ця чужа культура розвеселила Аллочку.

Коли японці проходили повз неї, вона різко відсунула стілець і встала. Ті злякалися, відступили й почали вклонятися, перепрошуючи, що завадили. Алла хижо їм усміхнулася й відвісила поклон у відповідь.

Від цього японці зніяковіли ще дужче, поспішили пройти до свого приміщення й зачинити двері. Дівчина переможно повернулася до колишніх однокласників. — Отак треба кланятися!

— Так, Аллочко, мені здається, що твій майстер-клас їм не переплюнути. Вони в усій Японії не знайдуть таких форм, — розсміявся Денис, а слідом за ним і решта компанії. На стіл принесли кілька замовлених страв і закусок.

Усі накинулися на них і не відразу помітили, як сходами почала підніматися хостес…