Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

Поліна кивнула.

– Я спочатку не носила. Забула. А потім бабуся померла, і я згадала. Подумала: бабуся більше не може сама. Значить, треба мені.

Віра дивилася на доньку. Маленька, шестирічна, з тонкими кісточками і світлим волоссям. Дитина, яка зрозуміла щось таке, чого багато дорослих не розуміють усе життя.

– Ти не сердишся? – спитала Поліна знову.

– Ні, – сказала Віра. – Я… – вона не могла дібрати слова. – Я пишаюся тобою.

Донька підвела очі. У них був подив.

– Справді?

– Справді.

Віра обійняла її. Тонкі кісточки під футболкою, тепла маківка, знайомий запах – шампуню і сонця.

– Бабуся була хороша, – сказала Поліна, уткнувшись їй у плече. – Я за нею сумую.

– Я теж.

Вони сиділи так довго. Гойдалка скрипіла. Вітер носив запах сосен.

– Мамо, – сказала Поліна, – а ти тепер теж будеш ходити?