Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

Віра подумала. Відповіла чесно:

– Так. Буду.

Наступна субота видалася сонячною. Віра прокинулася рано, раніше за доньку. Встала, спустилася на кухню, відрізала від батона два шматки хліба. Загорнула в серветки. Поклала в кишеню.

Поліна з’явилася за годину – заспана, з волоссям, що стирчало на всі боки.

– Мамо, ти чого так рано?

– Чекаю на тебе. Ходімо?

Донька подивилася на неї. Потім – на кишеню. Усміхнулася.

– Ходімо.

Вони йшли стежкою між соснами. Хвоя шаруділа під ногами, пахло смолою й літнім ранком. Віра дивилася на доньку – на світле волосся, на маленьку спину, на кишеню куртки, відкопилену згортком.

Цвинтар зустрів їх тишею. Вони пройшли повз вхід, повз мамину могилу – Віра затрималася на секунду, подивилася на братки, що розрослися й цвіли, – і звернули ліворуч, у дальній куток.

Могила Антоніни Іванівни була така сама, як тиждень тому. Сірий камінь. Трава по коліна. Почорніла табличка. Тільки минулого хліба не було. Крихти – і ті зникли.

– Бачиш, – сказала Поліна. – З’їлося.

Віра не стала питати – хто з’їв. Може, миші. Може, вітер розніс. А може – і це було б добре – Антоніна Іванівна все-таки не була така самотня, як здавалося.

Вона поклала свій хліб на камінь. Поруч Поліна виклала свій – акуратно, гіркою…