Я думав, що хижак виводить мене в засідку зграї. Неочікувана розв’язка одного дуже дивного патрулювання

Сухий, короткий тріск. Не гілка під чоботом. Інший, механічний.

Звук металу, що впивається в метал. А потім тихий, протяжний, такий, що роздирає душу, стогін, який не мав би належати цьому лісу.

Єгор Матвійович завмер, перетворившись на частину старого замшілілого валуна, біля якого присів перевести подих. Дощ, що почався ще на світанку, перетворив Національний лісовий парк на сірий, заплаканий світ.

Вода висіла в повітрі, стікала по стовбурах сосен чорними сльозами, глухо стукала по капюшону його старої штормівки. Цей стогін прорвався крізь монотонну колискову дощу, мов голка крізь тканину.

Він був сповнений такого болю, що в старого лісника звело щелепи. Це був не крик пораненого лося і не передсмертний вереск кабана.

Це було щось тонше, осмисленіше. Він повільно, без жодного зайвого звуку, підвівся.

Чоботи втонули в розкислій хвої. Повітря пахло озоном, мокрою землею і ще чимось. Ледь вловним, тривожним запахом біди.

Матвійович рушив на звук, тримаючи свою вірну двостволку напереваги. Він ішов не як людина, а як звір, ступаючи слід у слід, зливаючись із деревами, перетворюючись на тінь.

Він знав, що в його лісі чужі. Тиждень тому молодий стажер Павло показував йому знімки з фотопастки: розмитий бік дорогого позашляховика біля занедбаної просіки.

«Мабуть, туристи заблукали», — припустив тоді хлопець. Матвійович лише хмикнув. Він знав, які «туристи» їздять на таких машинах у самісіньку глушину в сезон, коли ні грибів, ні ягід.

Стогін повторився, цього разу ближче й слабше, з булькотливим хрипким відтінком. Лісник вийшов на край невеликого яру, порослого густим ялинником.

Унизу, під вивернутим корінням поваленої сосни, він побачив рух — темну пляму, що металася. І поруч із нею — другу, нерухому. Він примружився, вдивляючись крізь пелену дощу.

Те, що він побачив, змусило його серце пропустити удар. У потужному саморобному капкані, прикутому іржавим ланцюгом до кореня, билася вовчиця.

Її передня лапа перетворилася на криваве місиво. Вона вже не вила, а тільки тихо скиглила, опускаючи голову на мокру землю.

А поруч, притулившись до її холонучого боку, лежав величезний сірий вовк. Вожак. Той самий, якого він подумки називав Сивим.

Він не намагався втекти. Він не намагався допомогти їй. Він просто лежав поруч і дивився, як помирає його сім’я.

Матвійович завмер. Усе його минуле життя, вся його ненависть і страх перед цими звірами, народжені в ту сніжну ніч, коли зграя потягла його собаку Альму, піднялися з глибин душі.

Перша думка, інстинктивна, мисливська — добити обох, припинити муки. Він навіть повів стволом рушниці, але вовк підвів голову. Їхні погляди зустрілися….