Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

– Тоді й тітка Тоня теж.

Вони вийшли за ворота цвинтаря. Сонце піднялося вище, ліс наповнився пташиним щебетом. Звідкись – може, з поля за цвинтарем – долинув запах скошеної трави.

Віра йшла й думала: ось воно. Ось що залишається після людини. Не гроші, не речі, не будинки. Залишається те, чого вона навчила інших. Залишається доброта, передана з рук у руки.

Мама померла два роки тому. Але вона була тут – у кожному кроці Поліни, у кожному шматку хліба на чужій могилі. У тому, як шестирічна дівчинка навчилася бачити тих, кого не бачать інші. Дбати про тих, про кого нікому подбати.

Хто сам – тому й допоможи. Це було все, що треба знати.

Віра взяла доньку за руку. Вони пішли додому – снідати, поливати грядки, жити звичайним літнім життям. Але щось змінилося. Щось важливе.

Тепер їх було двоє. А отже – ніхто не буде забутий.