Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

– Добрий день, Антоніно Іванівно, – сказала Віра. – Мене звати Віра. Моя мама вас пам’ятала. Носила вам пиріжки, коли я була маленька. Я цього раніше не знала. Але тепер знаю. І приходитиму.

Поліна взяла її за руку.

– Тепер нас двоє, – сказала вона. – Значить, тітка більше не сама.

Віра стиснула теплу долоньку.

Вони постояли ще хвилину. Потім пішли назад – повз старі хрести, повз зарослі огорожі, повз мамину могилу. Віра знову зупинилася біля неї.

– Дякую, мамо, – сказала вона тихо. – За все.

Братки похитувалися на вітрі. Лілові, жовті, білі. Мамині улюблені. Поліна стояла поруч, не квапила.

– Бабуся нас чує? – спитала вона.

– Думаю, так.

– Тоді й тітка Тоня теж чує.

Віра усміхнулася…