Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

– долинуло з глибини саду.

– Це Віра. Сусідка. Донька Віри Олексіївни.

Пауза. Потім кроки – повільні, шаркаючі. Зінаїда відчинила. Виглядала вона старшою, ніж Віра пам’ятала, – обличчя в зморшках, спина зігнута, руки в старечих плямах. Але очі були живі, гострі.

– Вірочко, – сказала вона. – Треба ж. Заходь.

Вони зайшли до хати. На кухні пахло вчорашнім супом і геранню з підвіконня – м’ясистою, пишною, з оксамитовим листям. Зінаїда налила чаю в чашку з відбитою ручкою, поставила перед Вірою.

– Ну, розповідай. Що сталося?

Віра обхопила чашку долонями. Тепло трохи заспокоювало.

– Зінаїдо Петрівно, – почала вона, – я хотіла спитати. Про цвинтар. Про одну могилу.

– Яку? – Зінаїда сіла навпроти. Важко, з кректанням.

– Клюєва Антоніна Іванівна. Хто це?

Зінаїда не відповіла одразу. Довго дивилася на Віру, вивчаючи. Потім сказала:

– Тоня. Значить, ти знайшла.

– Моя донька туди ходить. Носить хліб. Щосуботи.

Зінаїда звела брови. На мить щось майнуло в її обличчі – подив, чи впізнавання, чи щось іще, чому Віра не могла дати назви.

– Полінка?