Випробування правдою: як дев’ятий день після смерті сусіда назавжди змінив моє уявлення про нього
На похороні Федора Ілліча було троє. Я, Римма і священник. Ні дітей, ні рідні, ні колишніх колег.
Цвинтар за селищем, три берези, квітнева багнюка на доріжках. Тихо. Так тихо, що я чула, як вітер торкає стрічку на вінку.
Я стояла й думала: ось людина прожила без малого вісімдесят років. І прийшли троє. Один із них — за гроші.
Римма поруч поправляла хустку на потилиці. Вона робила це кожні дві хвилини, я давно перестала помічати, але зараз кожен рух бив по нервах. Священник читав, голос гудів рівно, як дріт на вітрі. Домовина стояла на підставках, проста, оббита тканиною.
Я знала Федора тридцять років. Жив через три паркани від мене. Невисокий, сутулий, голова завжди нахилена вперед, ніби йшов проти вітру. Сіра куртка, застібнута до горла в будь-яку погоду. Я віталася. Він кивав. І йшов далі.
За всі ці роки ми з ним обмінялися, може, сотнею слів. І половина з них — мої.
Ні, він не був злим. Не лаявся, не скаржився на сусідів, не писав заяв. Просто жив так, ніби між ним і селищем стояла скляна стіна. Він бачив нас, ми бачили його, але жодного разу ніхто не спробував постукати.
А може, й пробував. Тільки я не пам’ятаю.
Священник закінчив, подивився на нас. Римма перехрестилася. Я теж. Двоє робітників із лопатами чекали осторонь, курили. Усе виглядало так, ніби прощаємося з порожнім місцем. І мені стало соромно. Не за себе — я хоча б прийшла. За все селище. За тридцять років мовчання.
Робітники підійшли, приготувалися опускати. Римма подивилася на мене, очі вологі. Не від горя — від незручності. Ми обидві розуміли, що прийшли не тому, що любили Федора, а тому, що соромно було не прийти. Соромно, що сусіда ховають, а двір порожній.
І тут я почула кроки.
Не людські. М’які, швидкі, по мокрій глині. Обернулася й побачила собаку. Велику, руду, з густою шерстю, забрудненою по животу. Вона йшла просто до домовини. Не бігла, не скиглила. Йшла. Як істота, яка точно знає дорогу.
Підійшла. Обнюхала край домовини. І лягла…
