Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

– спитав він.

– Нормально, – сказала Віра. – Тихо.

– Полінка як?

– Бігає. Уже засмагла.

Він розповідав щось про роботу, про нараду, про новий проєкт, а вона кивала в слухавку й не чула ні слова. Думала про могилу. Про хліб на сірому камені. Про доньку, яка щосуботи ходить до мертвої жінки.

Коли поклала слухавку, руки тремтіли.

Треба було щось робити. Поговорити з Поліною – але як? Чому ти носиш хліб на цвинтар? Ти знаєш цю мертву тітку? Віра уявила обличчя доньки, уявила її відповідь – і зрозуміла, що не готова. Не зараз. Спершу треба дізнатися самій.

Вона згадала про сусідку.

Зінаїда Петрівна жила на ділянці ліворуч. Її будинок був такий самий старий, як сам цвинтар, – дерев’яний, із перекошеним ґанком, різьбленими лиштвами, що колись були блакитними, а тепер вицвіли до сірого. У саду росли яблуні – старі, коряві, але щороку всипані плодами.

Віра пам’ятала Зінаїду з дитинства: бабуся в квітчастому халаті, з важкою ходою, з голосом низьким і хриплуватим. Коли мама була жива, вони із Зінаїдою сиділи на веранді, пили чай із великих чашок із трояндами, говорили про розсаду, про погоду, про те, що молодь тепер не та.

Маленька Віра крутилася поруч, тягала печиво з вазочки, а дорослі не помічали – або вдавали, що не помічають. Зінаїді тепер було під вісімдесят. Чоловік помер давно, діти пороз’їжджалися хто куди, приїздили раз на рік, на її день народження. Вона доживала сама в домі, який пам’ятав ще її весілля.

Віра постукала в хвіртку.

– Хто там?