Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

– і раптом усміхнулася. Зморшки довкола очей зібралися в промінчики. – Треба ж. Віра б зраділа.

– Мама? – не зрозуміла Віра. – До чого тут мама?

– Сідай зручніше, – Зінаїда махнула рукою. – Розповідати довго.

Тоню Клюєву Зінаїда пам’ятала з дитинства. Вони були ровесницями – обом зараз було б під сто, якби Тоня дожила. Народилися в один рік, у сусідніх хатах. Разом ходили до школи – тієї, дерев’яної, яку знесли ще в сімдесятих. Разом працювали на пошті після війни, коли інших місць для жінок не було. Разом старіли.

– Тільки в мене чоловік був, діти, – говорила Зінаїда. – А в неї – нікого. Все життя сама.

– Чому? – спитала Віра.

Зінаїда знизала плечима.

– Хто знає. Говорили різне. Що кохала когось у молодості, а він загинув на війні. Що була заручена, а наречений її покинув. Я не питала. Тоня не з тих була, хто розповідає про себе. Горда.

Вона відпила чаю, помовчала.

– Жила на краю селища, в маленькому будинку. Працювала на пошті до самої пенсії, потім сиділа вдома, читала книжки. До неї ніхто не ходив. Вона сама не любила гостей. Якщо зайдеш – прийме, чаєм напоїть, але видно, що чекає, коли підеш. Так і жила.

– А мама?