Неочікуваний фінал однієї рятувальної операції в Лісі

Четверту добу він біг лісом, і ліс хотів його пожерти. Ноги в кров, легені у вогні. Табірна роба, просякнута потом і страхом, висіла на ньому, як на мерцеві.

Максим Вєтров, засуджений за 102-ю, втікач-зек, біг на північ. Бо на півночі річка, за річкою — безкраїй дикий ліс, де тисячі кілометрів порожнечі й жодної живої душі. Там можна зникнути, там можна стати ніким.

Але собаки за спиною думали інакше. Їхній гавкіт долинав глухо, приглушений стіною ялин і піхт, і все ж був далекий, настирливий, невблаганний. Конвой відстав на другу добу.

Максим знав цей ліс, він виріс у ньому, він читав його, як книжку. Але собак не обдуриш. Собакам начхати на хитрощі.

Вони йдуть по запаху, а запах не сховаєш. Він переходив струмки, натирав підошви хвоєю, петляв, плутав слід. Вигравав годину, дві, може, пів доби.

А потім гавкіт повертався. Завжди повертався. На четвертий ранок ноги перестали слухатися.

Максим упав біля поваленої берези, вчепився пальцями в мох і лежав, уткнувшись обличчям у землю. Земля пахла грибами й сирістю. Хотілося так і лишитися, заплющити очі.

Хай знайдуть. Хай хоч пристрелять, аби не бігти. Але він підвівся, бо в таборі пообіцяв собі: краще здохнути в лісі вільним, ніж ще дванадцять років гнити на лісоповалі за те, чого не скоював.

Він підвівся й пішов. Одна нога перед другою. Ще крок.

Ще один. Стара модрина виросла перед ним, як стовп. Величезна, у три обхвати, з корінням, що випирало із землі.

Максим хотів обійти її і тоді побачив. Біля підніжжя дерева, прихилившись спиною до кори, сиділа жінка. Брудний білий халат, медичний.

Колись він був білим, тепер — бурий від землі й засохлої крові. Руки розбиті, зірвані нігті, босі ступні в саднах, що взялися кіркою. Волосся звалялося, прилипло до обличчя.

Максим завмер. У лісі, за сто кілометрів від найближчого житла, сиділа жінка в лікарняному халаті. Вона підвела голову.

Очі, каламутні, запалені, але живі. Вона дивилася на нього. І в тому погляді не було страху, тільки біль.

І ще щось, щось таке, чого Максим не зміг одразу прочитати. «Допоможи», — прохрипіла вона, голос зірваний, сухий. Нога зламана.

Я йшла з селища. Три дні тому. Заблукала.

Максим стояв нерухомо. Мозок працював швидко, як завжди працював у хвилини, коли вирішувалося, жити чи здохнути. Кожна секунда на рахунку, собаки ближче з кожною хвилиною.

Йому не можна зупинятися, не можна тягти на собі зайвий тягар. Не можна ризикувати. Але він присів поруч.

Сам не зрозумів, чому. Може, тому, що вона дивилася на нього, як на людину. Уперше за чотири роки хтось дивився на нього, як на людину, а не як на номер.

— Хто ти?