Чому після виходу молодят племінники кинулися пити валер’янку

— Мені ж і в двадцять років ніхто нічого подібного не пропонував…

Данил подав заяву до відділу реєстрації наприкінці грудня. До стандартного набору паперів він додав свіжу довідку від лікаря: дієздатна, згода усвідомлена й добровільна. Реєстраторка Аліна двічі перечитала заяву, здивовано подивилася на графу «наречена», де значився 1952 рік народження, потім перевела погляд на Данила. «Ви абсолютно впевнені?» «Так», — твердо відповів він. Вона мовчки поставила печатку.

Два тижні Данил готував свою холостяцьку квартиру. Купив хороший ортопедичний матрац — на це пішла майже вся його зарплата за місяць. Приварив зручні поручні з нержавійки у ванній кімнаті. Повісив нові світлі фіранки з дрібними квіточками, бо чітко згадав: у будинку маляти на вікнах висіли точнісінько такі. Поставив біля ліжка нічник із теплим, приглушеним світлом, щоб вона не лякалася, якщо раптом прокинеться вночі в незнайомому місці. Костя притяг добротне крісло з м’якими підлокітниками й високою спинкою: «Це подарунок на весілля від нас із Лєною. Вона взагалі каже: ти або святий, або божевільний. Я сказав їй передати, що ти точно не святий». «Значить, божевільний. Це я й так давно знав», — усміхнувся Данил.

Сама церемонія тривала не більш як п’ятнадцять хвилин. Маленька зала в районному відділі реєстрації, запилені штучні квіти на підвіконні. Данил у темному костюмі, який купив напередодні. Валентина Борисівна у світлій блузці з мереживним комірцем і тією самою брошкою-ромашкою на грудях. Медсестра Надя сказала, що вона носить її вже багато років і ніколи не знімає. Свідками були лише Костя і Надя. Костя витягнувся струнко, як на військовому параді. Надя стояла в кутку й тихо шморгала носом. Обручка була срібною — на золоту просто не вистачило заощаджень. «Срібло набагато красивіше, — сказала Валентина Борисівна. — Золото потрібне тільки тим, кому хочеться перед іншими вихвалятися». Коли реєстраторка промовила чергове «оголошую вас чоловіком і дружиною», Данил дбайливо нахилився й торкнувся губами її скроні. Не поцілував, а просто торкнувся. Цього було більш ніж досить.

Жодного пишного весільного банкету, звісно, не було. Скромний обід у місцевому кафе. Данил, Валентина Борисівна, Костя і його дружина Лєна — маленька тиха жінка, яка весь обід просиділа, раз у раз притискаючи паперову серветку до почервонілих очей. Суп, котлети з картопляним пюре, гарячий чай. Валентина Борисівна з’їла половину порції й тихо зізналася, що дуже втомилася. Потім було таксі, знайома лавка, цікаві сусідки, кинуті конвалії. «Мені 72, відпусти, хлопчиську».

Потім четвертий поверх без ліфта. Квартира зустріла їх запахом свіжої фарби й солодкої ванілі. Данил заздалегідь купив і запалив ароматичні свічки. Він вибрав ванільні інстинктивно, не замислюючись. І тільки тепер зрозумів чому: він підсвідомо відтворив запах зі свого дитинства. Запах її фірмового печива. Він обережно всадовив Валентину Борисівну на ліжко, підклав під спину подушку, дбайливо вкрив ноги м’яким пледом. Приніс гарячий чай — у нормальній домашній чашці з блюдцем, а не в безликому лікарняному склянці. Вона уважно оглянула чисту кімнату, нові фіранки, світний нічник, зручне крісло. «Як тут затишно», — сказала вона.

«Зробив усе, що в моїх силах», — Данил сів поруч. Трохи помовчав. Потім устав, відчинив дверцята шафи й дістав великий альбом. Він збирав його по крихтах три довгі місяці, починаючи з того самого дня, як знайшов її. Писав офіційні запити до архівів, їздив в інші міста, примудрився розшукати колишню виховательку Свєту — ту саму, що пропрацювала в будинку маляти лише три місяці й звільнилася. Свєта тепер жила в іншому місті й працювала у звичайному дитячому садку. Вона надіслала старі плівкові фотографії. На них була зафіксована група дітей, спільна ігрова кімната, якийсь галасливий ранок. На кількох знімках, десь збоку, не в самому центрі, стояла молода Валентина Борисівна. Усміхалася. І тримала на руках когось зовсім маленького….