Чому після виходу молодят племінники кинулися пити валер’янку

Він знайшов і свої власні дитячі фотографії з тонкої особової справи. Крихітні, розміром три на чотири. Серйозний, неусміхнений малюк із настороженими темними очима. На одній із них він міцно стискав у руках того самого зайчика. Данил примудрився розшукати чотирьох колишніх вихованців, які й досі пам’ятали Бабу Валю. Попросив їх написати кілька слів. Одна жінка, якій тепер було вже тридцять, яка працювала медсестрою на іншому кінці країни, надіслала листа. «Дорога Валентино Борисівно, ви, мабуть, мене вже не пам’ятаєте, але я — Ліза, ліжечко номер 14…» Усе це — пожовклі фотографії, зворушливі листи — він дбайливо вклеїв у цей альбом.

На першій сторінці красувалася молода Валентина Борисівна з дитиною на руках. Темне волосся зібране в строгий хвіст, накинутий білий халат, на губах — м’яка, втомлена усмішка. А дитина на руках — чорнявий, незвично тихий, з поглядом, ніби вже тоді точно знав, що його чекає в цьому житті. Данил поклав важкий альбом їй на коліна: «Відкрийте».

Вона слухняно відкрила. Перша сторінка, перша фотографія. Вона і він. «Це було 22 роки тому».

— Це я, — прошепотіла вона, повільно провівши сухим пальцем по глянсовому знімку. — І це… Данилко?

— Так. Це я.

Наступна сторінка — новорічний ранок. Діти вбрані в смішні саморобні костюми. Вона стоїть у саморобній короні з фольги. І міцно тримає за руку крихітного малюка в костюмі зайчика.

— Зайчик… Я тоді сама пошила йому цей костюм. Із старої наволочки. Вушка приклеїла звичайним канцелярським клеєм. І одне вушко потім відвалилося. Він так і ходив з одним вушком увесь вечір, — вона сміялася й плакала. Водночас.

Данил сидів поруч і просто мовчав. Дбайливо перегортав для неї сторінку за сторінкою. І кожна нова фотографія повертала їй маленький шматочок утраченої пам’яті. Як крихітний уламок розбитого дзеркала, в якому раптом ясно відбивається минуле. Коли дійшли до вклеєних листів, він почав читати їх уголос. Тихо, рівно. «Дорога Валентино Борисівно, ви, мабуть, мене вже не пам’ятаєте, але я — Ліза, ліжечко номер 14…»

— Ліза, — шепотіла Валентина Борисівна. — Руденька така, з ластовинням… Вона тоді дуже хворіла на ангіну.

За вікном стрімко темніло. Звичайний січневий вечір. Четверта по полудні, густі сині сутінки. Нічник у кутку горів теплим, заспокійливим помаранчевим світлом. На останній сторінці альбому була наклеєна сучасна фотографія того самого в’язаного зайчика. А поруч, від руки, великими й рівними літерами було виведено: «Цей зайчик прожив зі мною 22 роки. Довгий час він був єдиним, що в мене залишалося від вас. Але тепер у мене є ви».

Валентина Борисівна міцно притисла альбом до грудей…