Чому після виходу молодят племінники кинулися пити валер’янку

«Мені 72, відпусти мене», — шепотіла наречена, коли наречений ніс її до спальні в шлюбну ніч. Усі сміялися. Але коли вранці двері спальні відчинилися, вони прикусили язики.

Сусідки на лавці біля третього під’їзду бачили все. Спершу під’їхало таксі — звичайне жовте, з пом’ятим крилом. Із нього вийшов хлопець років двадцяти п’яти, широкоплечий, у темному костюмі, що сидів на ньому незграбно, ніби вдягнений уперше в житті. У руках він тримав букет. Ні троянди, ні хризантеми — конвалії. Узимку. Де він їх дістав у січні, залишалося окремою загадкою. А потім він відчинив другі дверцята таксі й галантно подав руку.

Зоя Матвіївна, яка сиділа найближче, поправила окуляри й підвелася. З машини, спираючись на його лікоть, повільно вийшла жінка. Маленька, сухенька, з білим, мов вата, волоссям, акуратно зібраним у пучок. На ній була світла блузка з мереживним комірцем і спідниця до щиколоток, а на лацкані виднілася крихітна брошка-ромашка. Жінці було років сімдесят, а може, й більше.

— Це хто? — пошепки запитала Зоя Матвіївна у Клави, яка жила поверхом нижче від хлопця. — Бабуся, мабуть, чи з лікарні когось привіз.

— Яка бабуся? У нього нікого немає. Живе сам, працює, приходить пізно. Тихий, як миша, — відповіла сусідка.

Хлопець повів стареньку до під’їзду. Вона йшла дрібними кроками, іноді зупинялася, ніби забувала, куди йде. Він терпляче чекав, злегка підтримуючи її за лікоть. Біля дверей під’їзду вона підвела голову. Четвертий поверх, без ліфта. Жінка похитала головою і щось промовила. Він нахилився, вислухав. І зробив те, від чого в Зої Матвіївни миттю запітніли окуляри: підхопив стареньку на руки — легко, як дитину, — і впевнено ступив у під’їзд.

— Мені 72, відпусти, хлопчиську! — долинуло до них. Але в її голосі не було страху, радше щось схоже на сміх.

Зоя Матвіївна подивилася на Клаву, а Клава — на Зою Матвіївну. Обидві втупилися в конвалії, що лишилися лежати на лавці. Він відклав їх, щоб підняти стареньку.

— Наречена, чи що?