Чужі правила гри: історія про те, чому в Еміратах не можна вірити мільйонерам

Я похитала головою.

— Тому що ти не така, як інші. Тут багато жінок — яскравих, гучних, жадібних до уваги. А ти справжня. Ти вмієш слухати. Ти жива.

Я усміхнулася, але всередині щось кольнуло. Надто красиво. Надто гладко. Він помітив сумнів і підійшов ближче.

— Не бійся. Мені нічого не потрібно, крім твоєї довіри.

Увечері він привіз мене назад і на прощання простягнув маленький мішечок.

— Це амулет, — сказав він. — Від лихого ока. Щоб тобі щастило.

Усередині лежав світло-зелений напівпрозорий камінь.

— Дякую, — прошепотіла я.

— Носи його, — додав він. — Нехай нагадує про мене.

Коли я піднялася в номер, руки тремтіли. Я поклала амулет на тумбочку й довго дивилася на нього. З одного боку — радість, ніби доля подарувала мені другий шанс. З іншого — тривога, невиразна, як тінь під водою.

Телефон блимнув: «На добраніч, моя північна таємнице».

Я усміхнулася, але всередині ворухнувся сумнів. Чому таємниця? Чому не просто жінка?

Перед сном я вдягла амулет на шию. Камінь холодив шкіру. Він був красивий, але чужий, ніби з життя, яке мені не належало. За вікном гуло місто. А в темряві, під шум хвиль, я вперше подумала: «Що я взагалі знаю про цю людину, крім її усмішки?»

Наступного дня він знову зателефонував.

— Марино, сьогодні я покажу тобі небо ближче, ніж ти будь-коли бачила.

— Ти загадкова людина, Рашиде.

— Ні. Я просто люблю, коли жінки усміхаються.

Він приїхав на білому позашляховику. Я ледь устигла вдягти легку сукню й сховати під нею амулет. У дорозі він розповідав про гори, давні легенди пустелі, каміння, яке зберігає пам’ять. Його голос заколисував, час розчинявся.

За годину ми виїхали за місто. Дорога йшла в пісок, обрій плавився від спеки. Здавалося, земля тремтить від подиху сонця.

— Тут інший Дубай, — сказав Рашид. — Без скла і блиску. Тут усе справжнє.

Він повів мене вузькою стежкою між барханами. Вітер тріпав сукню, волосся липло до обличчя, пісок рипів під ногами. Вдалині виднілися бедуїнські намети. Біля одного з них стояв чоловік у довгому вбранні. Він підняв руку на привітання.

— Це мій двоюрідний брат, — сказав Рашид. — Вип’ємо чаю, потім відвезу тебе назад.

Ми сиділи в тіні й пили солодкий чай із м’ятою. Чоловік майже мовчав, іноді щось питав арабською. Я не розуміла, але ловила на собі погляди — шанобливі, однак насторожені. У грудях росло дивне відчуття: ніби я опинилася не на побаченні, а всередині чужої історії.

Коли сонце почало хилитися до обрію, Рашид запропонував затриматися.

— Захід тут особливий. Одна мить — і світ народжується заново.

Ми стояли на вершині дюни. Вітер бив в обличчя, пісок іскрився золотом. Він підійшов ближче, обійняв мене за плечі, і я не відсторонилася. Усередині все стиснулося і розтануло водночас.

— Марино, — прошепотів він, — ти розумієш, що я відчуваю?