Чужі правила гри: історія про те, чому в Еміратах не можна вірити мільйонерам

— За те, що нагадав мені: я ще жива.

Він торкнувся моєї руки легко, ніби перевіряючи, справжня я чи ні. І цього дотику вистачило, щоб усередині все перевернулося.

Пізно вночі він привіз мене до готелю.

— До завтра, — сказав він. — Ранок принесе нові барви.

— До завтра, — повторила я.

Коли за ним зачинилися двері ліфта, я стояла перед дзеркалом і думала: «Це неправильно». Але інший голос одразу шепотів: «А раптом це шанс?»

За вікном гуло місто, і в цьому шумі я чула поклик. Поклик долі, від якого вже неможливо було відвернутися.

Наступний ранок пахнув кардамоном і морем. Я прокинулася раніше за будильник, ніби тіло знало: сьогодні щось зміниться. Унизу шуміло місто, сигналили машини, кричали чайки, а в серці билося нетерпіння.

Рашид зателефонував, щойно я встигла допити каву.

— Доброго ранку, королево, — промовив він так, що звичайне привітання стало компліментом. — Які плани?

— Тільки відпочинок.

— Тоді сьогодні я і є твій відпочинок. Збирайся, буду за пів години.

Я розгубилася, але погодилася.

За тридцять хвилин ми їхали вздовж узбережжя. Вітер грав моїм волоссям, а Рашид розповідав історії — смішні, неймовірні, схожі на казки. Про дитинство в пустелі, про діда-торговця килимами, про верблюдів, зорі й вітер, який, за його словами, знає людські таємниці.

Я слухала зачаровано. Його голос звучав як музика. Здавалося, навіть сонце світить інакше, коли він поруч.

Ми приїхали до невеликого кафе біля моря. Пахло смаженою рибою, свіжим хлібом і кавою. Рашид замовив сам, упевнено й легко.

— Спробуй, — сказав він, підсуваючи тарілку із золотавим десертом. — Фініки й горіхи. Кажуть, приносять удачу.

Я скуштувала й розсміялася:

— Дуже солодко.

— Як ти, — відповів він.

У його очах майнув вогонь.

Після обіду ми пішли вздовж пляжу. Хвилі ліниво перекочувалися, небо стало м’яким, перламутровим. Він говорив про багатство, про людей, які женуться за золотом і втрачають себе.

— А ти? — запитала я. — Ти себе знайшов?

Він усміхнувся:

— Я шукаю. Можливо, сьогодні я ближче, ніж учора.

Я відчувала, що між нами народжується щось небезпечне. Світ звузився до звуку його кроків і тепла його руки, що випадково торкалася моєї долоні. У якийсь момент він зупинився й подивився на мене.

— Марино, знаєш, чому я поруч із тобою?