Чоловік постійно дорікав мені своєю квартирою й погрожував вигнати. Сюрприз, який чекав на нього й свекруху після мого переїзду

— Марин, я скільки разів казав: коли я приходжу додому, у передпокої не повинно смердіти твоїм звіринцем.

Гена стояв у дверях кухні, гидливо скрививши носа, і тицяв пальцем у бік вішалки. Там, на крайньому гачку, у застебнутому пакеті висіла моя робоча куртка. Пахла вона хіба що самим пакетом, але Гена мав нюх рідкісної вибірковості. Власні кросівки після спортзалу, що поширювали навколо себе запах, від якого в’яли квіти на підвіконні, його ніс не помічав. А далекий привид хлоргексидину з моєї роботи викликав напад аристократичного страждання.

Я мовчки зняла куртку й винесла на балкон.

— Вечеря коли? — долинуло з кімнати.

— За двадцять хвилин.

— За двадцять. А я десять хвилин як прийшов. Разом пів години очікування. У моєму, між іншим, домі.

Він вимовив «у моєму домі» з особливою інтонацією — тією самою, що завелася на другий рік шлюбу й відтоді тільки набирала обертів. Так екскурсоводи в історичному музеї кажуть «руками не чіпати» — з почуттям глибокої особистої відповідальності за чуже надбання.

Хоча двокімнатну квартиру в центральному районі Гена не будував, не купував і не ремонтував. Її подарувала мати — Галина Федорівна, жінка монументальна, мов пам’ятник на площі, і приблизно з тією ж гнучкістю характеру. Подарувала до весілля, оформила дарчу, вручила ключі разом із напуттям: «Дружина в домі — гостя, синочку. Головний завжди чоловік». Гена засвоїв урок на відмінно. Власне, це був єдиний іспит у його житті, який він склав без перездачі.

— До речі, плов знову?

— Тобі ж подобався плов.

— Подобався. Коли мама готувала. У тебе рис злипається.

Щедрість — дивовижна риса. Особливо коли щедра людина роздає не свої подарунки, а чужі нерви.

— У мене рис не злипається, Гено. У мене злипається терпіння.

Він не відповів. Або не почув — уже втупився в телефон.

Тьома — наш син, чотири з половиною роки — визирнув із дитячої з пластиковим динозавром.

— Мам, а тиранозавр — хижак?