Чужі правила гри: історія про те, чому в Еміратах не можна вірити мільйонерам

Я мовчала.

— Мені здається, я знайшов те, що шукав.

Він поцілував мене. Ніжно, обережно, ніби боявся злякати. Від його губ пахло м’ятою і сонцем. Серце калатало так, ніби бігло по піску. Але глибоко всередині все одно ворухнувся страх. Надто красиво. Надто ідеально. Світ не буває таким.

На зворотному шляху він мовчав. Дивився на дорогу, міцно стискаючи кермо. Я запитала:

— Усе добре?

— Так. Думаю. У мене є великі справи. Проєкт. Можливо, ти могла б допомогти.

Я насторожилася.

— Як?

Він усміхнувся:

— Потім розповім. Зараз не час говорити про гроші.

Слово «гроші» ковзнуло спиною холодком. Але він усміхнувся, торкнувся моєї руки, і тривога знову розчинилася.

Біля готелю Рашид відчинив переді мною дверцята, ніби нічого не сталося.

— Ти довіряєш мені, Марино? — тихо запитав він.

— Мабуть, так.

— Тоді не бійся. Іноді доля вимагає кроку в темряву.

Ця фраза пронизала мене.

Коли я залишилася сама, в номері стало надто тихо. Я зняла амулет, поклала на стіл і довго дивилася на зелений камінь. Він поблискував, як око ящірки. Я ввімкнула телевізор, щоб заглушити думки, але арабська мова здавалася надто гучною.

Потім узяла телефон, відкрила листування. Десятки повідомлень: «Ти спиш? Ти прекрасна. Пам’ятай, я поруч». Усе виглядало щиро. Може, я просто даремно тривожуся?

Я лягла, але сон не йшов. За вікном шуміло місто, а в голові звучав його голос: «Іноді доля вимагає кроку в темряву». Я ще не знала, що цей крок уже зробила.

Наступні дні закрутили мене, як вихор. Я перестала розрізняти ранок і вечір. Рашид з’являвся ніби з повітря: то надсилав у номер букет білих лілій, то кликав на прогулянку, то дзвонив удень лише для того, щоб сказати: «Я думаю про тебе».

Він умів знаходити слова. Кожна фраза звучала так, ніби раніше у світі її ніхто не вимовляв. І я вірила. Я сміялася, відповідала, знову фарбувала губи, вибирала сукні, приміряла прикраси. З кожною зустріччю мені здавалося, що я молодшаю.

Одного разу він повіз мене до моря. Не на туристичний пляж, а туди, де біля причалу стояли білосніжні яхти. Сонце сліпуче відбивалося у воді, повітря пахло сіллю й бензином.

Рашид підійшов до однієї яхти й сказав: