Чужі правила гри: історія про те, чому в Еміратах не можна вірити мільйонерам

— Сьогодні вона тільки наша.

Я розгубилася:

— Ти орендував її?

— Хіба я міг дозволити тобі дивитися на море лише з берега? — відповів він і подав руку.

Ми піднялися на палубу. Яхта м’яко хитнулася, мотор загув, і місто почало віддалятися. Море було таким синім, що хотілося плакати. Вітер тріпав волосся, сукня липла до тіла, а всередині була легкість, ніби я скинула з себе десятки років.

Рашид стояв поруч у білій сорочці, без окулярів. Його темні очі блищали. У них відбивалося сонце і я сама.

— Ти схожа на жінку з давньої легенди, — сказав він. — Та прийшла до моря і змінила свою долю.

— І чим закінчилася легенда?

— Вона знайшла кохання.

Він вимовив це так просто, ніби йшлося про щось неминуче.

Ми пили м’ятний чай, їли фініки. Він розповідав про друзів, бізнес, одну угоду, яка може змінити все. Я слухала, майже не вникаючи, зачарована його голосом.

Коли сонце почало сідати, він увімкнув тиху музику. Арабські мелодії тяглися, як дихання пустелі. Потім він покликав мене танцювати. Я знітилася, але він обійняв упевнено й м’яко. Серце билося в такт.

— Знаєш, Марино, — сказав він, дивлячись мені в очі, — я бачив багато жінок, але ти інша. У тобі є чистота.

— Ти нічого не хочеш, крім почуття? — прошепотіла я.

— А що поганого в почутті? Нічого. Просто воно робить нас уразливими.

Ці слова холодком пройшли по шкірі. Але Рашид уже усміхався, ніби нічого особливого не сказав.

Коли яхта повернулася в порт, небо було фіолетовим, а над водою висів величезний місяць. Він відвіз мене до готелю, вийшов із машини, відчинив дверцята й подав руку.

— Сьогодні ти була моєю королевою, — сказав він тихо. — Завтра покажу тобі дещо особливе.

У номері я довго стояла біля вікна. Хвилі котилися до берега, десь удалині мерехтіли вогні. У руках я тримала браслет, який він подарував на прощання. Тонкий, золотий, із маленьким каменем. Красивий. Надто красивий.

Я згадала Ігоря: його грубі долоні, мовчання, запах дороги. І раптом відчула провину. Непрохану, холодну, як нічний пісок. Але разом із нею була солодкість. Уперше за роки я почувалася потрібною, бажаною, живою.

Перед сном я відкрила телефон. Нове повідомлення від Рашида: «Ти змінила мій ранок. Завтра зміниш моє життя».

Я усміхнулася, не знаючи, що ці слова скоро стануть страшним пророцтвом.

Наступного ранку я прокинулася щасливою. У голові ще звучала музика з яхти, шкіра пам’ятала його дотики. Я дивилася в дзеркало і не впізнавала себе: очі сяють, щоки рожеві, ніби після сну, на який чекала все життя.

Рашид приїхав після обіду. У руках у нього була коробка зі стрічкою.

— Подарунок, — сказав він. — Для моєї натхненниці.

Усередині лежала сукня. Бірюзова, легка, переливчаста, як вода під сонцем.

— Вона схожа на тебе, — сказав він. — Ніжна, але сильна.

Я не знала, що відповісти. Я звикла дарувати, а не отримувати.

Він повів мене до ресторану на даху. Вітер пах жасмином, місто під ногами сяяло морем вогнів. На столі були свічки, кришталь, срібло. Усе було так красиво, що здавалося неправдою.

— Скажи, Марино, — тихо запитав він, — про що ти мрієш?

— Не знаю. Мабуть, про спокій. Про дім, де мене чекають.

— Отже, про кохання?