Чужі правила гри: історія про те, чому в Еміратах не можна вірити мільйонерам

Він тяжко зітхнув.

— Іноді думаю: якби поруч опинилася людина, яка повірила б і допомогла, все склалося б.

Я промовчала. Він не просив прямо, але натяк уже висів у повітрі.

Коли ми повернулися до міста, Рашид подарував мені намисто.

— Щоб ти знала: я ціную, що ти поруч.

Я усміхнулася і не помітила, як звикла до подарунків, обіцянок, поглядів. Я стала частиною його казки. Тільки не розуміла, що в кожній казці є свій дракон.

З кожним днем Рашид ставав ближчим, як сонце, від якого неможливо відвернутися. Я вже не уявляла ранку без його дзвінка, вечора без його голосу. Телефон став дверима в інше життя.

«Доброго ранку, моя зірко. Ти думала про мене? Без тебе море не дихає».

Я перечитувала ці повідомлення, ніби вони були ліками від самотності.

Але разом із теплом з’явилися тіні. Рашид став частіше зникати. То зустріч з інвесторами, то поїздка за місто, то термінові документи. Я писала, а він відповідав коротко: «Потім поясню. Довірся».

Коли з’являвся, поводився як раніше. Очі сяяли, сміх був легким, на зап’ясті блищав новий годинник. Я не питала, звідки все це. Не хотіла руйнувати чари.

Одного вечора він запросив мене до «Бурдж-аль-Араб». Я стояла біля входу й не вірила очам: золоті двері, мармур, фонтани, запах рожевої води. Такої розкоші я ніколи не бачила.

— Тут я проводив переговори, коли працював із шейхом Халідом, — недбало сказав Рашид. — Зараз думаю відкрити тут напрям.

Ми вечеряли в ресторані під куполом. У келихах блищав напій, за вікном сяяло місто. Він говорив про бізнес, партнерів, контракти. Я майже нічого не розуміла, але ловила кожен його погляд.

— Марино, — раптом сказав він, — знаєш, чому мені з тобою спокійно?

— Чому?

— Ти інша. Довкола люди шукають вигоду, а ти просто є. Тому ти дорожча за золото.

Щоки спалахнули. Він узяв мою руку.

— Я хочу, щоб ти стала частиною мого світу.

— Але я тобі не підходжу. У мене немає грошей, становища.

Він усміхнувся:

— Гроші приходять і йдуть. Головне — довіра. А ти вмієш вірити.

Після вечері він запропонував проїхатися вздовж узбережжя. Ми їхали мовчки, грала тиха сумна музика. Раптом він сказав:

— Я втомився бути сильним. Усі вимагають від мене рішень, грошей, відповідальності. А я теж людина. Іноді хочеться, щоб про мене подбали.

Я не відразу зрозуміла, до чого він веде.

— Ти ж дбаєш про всіх, — вів далі він. — Навіть про чоловіка, який тебе не цінує. А я хочу, щоб ти хоч раз подумала про мене.