Як моя спроба викрити свекруху в чаклунстві розкрила головну таємницю нашої родини
Титових поважало все селище, де подружжя оселилося близько семи років тому. Світлана, усміхнена, повна жінка сорока семи років, отримала цей будинок у подарунок від чоловіка Валерія на свій сороковий ювілей.
Такий подарунок став цілковитою несподіванкою. Сама Світлана, яка багато років пропрацювала в банку і, правду кажучи, добряче від тієї роботи втомилася, навіть не здогадувалася, що Валера потай від неї придбав ділянку в мальовничому місці. Він найняв архітектора, бригаду будівельників і всього за два роки звів на березі найкрасивішого озера особняк вражаючих розмірів. Подружжя жило в достатку.
Світлана успішно керувала довіреним їй відділенням великого регіонального банку, а Валерій благополучно збивав капітал на адвокатській діяльності. Родина була дружною й міцною. Познайомилися майбутні чоловік і дружина ще в університеті.
Валера тоді навчався на юридичному факультеті курсом старше, а Світлана щойно перейшла на третій курс економічного. То було кохання з першого погляду. Статний красень Валера, який купався в жіночій увазі, не палав бажанням зв’язувати себе путами серйозних стосунків.
Дівчата змінювалися зі швидкістю світла, відкрито ворогували між собою й не припиняли боротися за серце майбутнього світила юриспруденції. Усе змінилося, коли одного разу в студентській їдальні Валерій ніс у ніс зіткнувся з нічим не примітною товстункою Світланою. Дівчина тоді перечепилася і, розтягнувшись просто на підлозі в калюжі супу, марно намагалася відшукати в створеному нею ж безладі окуляри.
Побачивши водночас таку комічну й душероздираючу картину, Валерій завмер. Довкола Світлани вже почали збиратися роззяви. Тоді хлопця вразило, що ніхто не горів бажанням допомогти бідній дівчині, яка опинилася в такому скрутному становищі.
Не гаючи ані секунди, Валера розштовхав зівак і присів біля бідолашної. Насамперед він подав їй окуляри, а вже потім допоміг підвестися.
— Боже, яка ж я незграба! — дзвінко розсміялася Світланка, чим до глибини душі вразила хлопця.
Будь-яка інша дівчина за таких обставин розридалася б, почервоніла до кінчиків вух, а потім, не озираючись, вискочила б з їдальні, згораючи від сорому під поглядами цинічної публіки. Але Світлана виявилася зовсім іншого гарту.
— Це вже вдруге за тиждень, — вела далі вона, обтрушуючи з себе рештки вермішелі. — Пробач, у тебе серветки не знайдеться?
