Дівчина зникла. Сюрприз, який чекав на її рідних через 11 років

не тільки жах війни, а й красу цієї землі, доброту простих людей, багатство традицій.

Мої мемуари опублікували. Книга називається «Просто одинадцять років». Я не хотіла гучних назв, це моя історія, чесна, без прикрас.

Іноді мене запрошують на зустрічі з ветеранами — тими, хто воював там, хто втратив товаришів, хто й досі бачить війну уві сні. Ми сидимо, п’ємо чай, говоримо. Вони розуміють мене, я розумію їх.

Нещодавно один із них спитав: «Ви пробачили їм, тим, хто тримав вас у полоні?» Я довго думала, потім відповіла: «Знаєте, прощення — це складно. Я не можу пробачити Ахматові за те, що він зробив зі мною, за полон, за кайдани, за те, що вкрав одинадцять років мого життя».

«Але я вдячна йому за дітей, за те, що не вбив мене, за те, що зрештою я змогла стати частиною того світу й вижити. Це не прощення, це прийняття». Зараз я сиджу на кухні у своїй столичній квартирі.

За вікном іде сніг. Зайнаб пообіцяла заїхати на вихідних із дітьми. Юсуф подзвонив учора, сказав, що Ілля виграв турнір із боксу.

Фатіма надіслала фотографії онучок: усміхнені, щасливі. Я дивлюся на ці фотографії й розумію: все було не марно. Одинадцять років пекла привели мене сюди: до цього життя, до цих людей, до цього дому.

Де мій дім? Мене питали про це багато разів. Тепер я знаю відповідь: мій дім там, де мої діти, де мої онуки, де пам’ять про тих, кого я втратила, і вдячність за те, що я вижила.

Мій дім — це я сама. Ірина Соколова, студентка університету, полонянка афганських моджахедів, мати трьох дітей, бабуся семи онуків, викладачка, письменниця, та, що вижила. Я вдома, нарешті вдома.