Дівчину вважали дивною через одне рішення, але згодом саме воно змінило все її життя

Сватів до Гончаруків тієї зими й весни вистачало. Приходила Оксана Лукинична — жвава, гостра на язик жінка, певна, що її син Денис буде для Марини найрозумнішою партією. Денис був широкоплечий, працьовитий, з технікою ладнав краще за багатьох і вже мріяв, що, коли в окрузі побільшає машин, він стане людиною потрібною й шанованою. Родичі з великого селища обережно натякали на сина шкільного вчителя: хлопець грамотний, спокійний, з майбутнім, не з тих, хто пропаде за змін. Лука-гармоніст, веселий і гомінкий улюбленець вечорниць, теж часто затримувався біля воріт Гончаруків, ніби випадково минав і ніби ніхто не помічав, заради кого він сповільнює крок.

Кожен із цих женихів приносив із собою не тільки себе, а й ціле можливе життя. За Денисом вбачався двір із робочими руками й запахом машинної оливи, за вчителевим сином — книжки, рівна мова й спокійніша дорога, за Лукою — пісні, гомінкі вечори, сміх гостей. Батьки перебирали ці варіанти, як зерно на долоні, вибираючи найповніше й найнадійніше.

Ганна Федорівна розглядала кожного жениха з господарською серйозністю. Син учителя подобався їй найбільше: чисті руки, освіта, повага, уміння говорити так, щоб старші слухали. Тимофій Юхимович схилявся до Дениса: той не ледачий, батьків шанує, до роботи береться без зайвих слів. Лука здавався надто легковажним, але й у ньому знаходили чесноти — з таким у домі не засумуєш. Лише Марина на всі ці розмови відповідала ухильно. То всміхнеться й промовчить, то опустить очі, то раптом згадає про курей, про воду, про білизну на мотузці й зникне з хати раніше, ніж мати встигне натиснути дужче.

Іноді Марина сама намагалася бути розважливою. Вона дивилася на Дениса й розуміла: з таким не пропадеш. У домі вчителевого сина було б тихіше, чистіше, правильніше. Лука приносив сміх, пісні й той легкий гомін, який подобається молодості. Але поруч із кожним із них вона відчувала, ніби її приміряють до чужої сукні. Сукня могла бути гарною, міцною, схваленою всією ріднею, тільки шилася вона не на неї. А десь глибше, ніж материні доводи й обережні надії батька, вже жила думка про людину, поруч із якою їй не доведеться ховати свою тишу й здаватися простішою, ніж вона була.

Коли мати заводила розмову про сватів, Марина не сперечалася. Суперечка вимагала б зізнатися в тому, що поки що жило таємницею. Вона тільки слухала, як дорослі зважують чужі двори, звички й перспективи, і відчувала, що з нею самою в цих розрахунках ніби не радяться. Її майбутнє розкладали перед нею, мов тканину на столі, перевіряючи міцність і ціну, але не питаючи, чи зігріє ця тканина серце.

Павлові Ковалюку на ту пору виповнилося двадцять. Про нього в селі говорили коротко: сирота, кульгавий, бідний, вправний. У цих чотирьох словах люди ніби ставили на ньому печать і не бажали придивлятися далі. Але в кожному слові був свій біль, і жодне не пояснювало його до кінця…