Дівчину вважали дивною через одне рішення, але згодом саме воно змінило все її життя

Батька, Матвія, Павло майже не пам’ятав. Той загинув на лісових роботах, коли синові було всього чотири роки, і батьків образ у пам’яті хлопчика розпався на темний кожух, низький голос і важкі долоні, що колись піднімали його на поріг. Мати протрималася недовго. Хвороба висушувала її повільно: кашель за піччю, худі плечі, хустка, якою вона прикривала губи, дедалі більше тиші в домі. Від неї у Павла лишилися уривки — запах хліба від рук, тиха пісня над дитячим ліжком і страшний ранок, коли сусідки в темних хустках винесли з хати довгий згорток, а хтось тримав хлопчика за плечі, не даючи кинутися слідом.

Після похорону в хаті стало незвично порожньо. Речі лишалися на місцях — миска на полиці, материнська хустка на цвяху, лава біля вікна, — але хлопчик уже розумів: вони нічого не повернуть. Дорослі говорили над його головою, вирішуючи, куди прилаштувати сироту, і Павло вперше відчув себе річчю, яку треба кудись поставити, щоб не заважала.

Після смерті матері його взяла до себе тітка Уляна, далека родичка. Не тому, що серце рвалося до сироти, а тому, що лишити хлопчика без даху над головою при людях було соромно. Уляна не була злою в казковому сенсі. Вона просто прожила таке сухе, жорстке життя, що не знала, як говорити лагідно. Годувала, вдягала, не виганяла взимку на холод, але кожне добро робила з виглядом обов’язку, а не тепла. Павло рано навчився розуміти настрій за кроками в сінях і за тим, як миска ставилася на стіл: м’яко — можна спитати, гучно — краще мовчати.

У сім років його зламала тяжка хвороба. Спершу був жар, від якого стеля пливла, потім ломота, каламутний сон, мокра сорочка, гіркі відвари. Одного разу він спробував підвестися й не зміг: права нога лежала чужа, ніби хтось уночі підмінив її на нерухому палицю. Уляна, перелякавшись, повезла його до лікарні при великому селищі. Медик говорив із тіткою тихо, але хлопчик уловив найстрашніше: колишнім він уже не буде. У палаті пахло ліками, чужим потом і страхом. Павло вночі слухав стогони за перегородкою й плакав без звуку, бо знав: гучний плач дратує дорослих.

Тітка навідувала рідко. Вона приносила вузлик із білизною, ставила на тумбочку баночку варення, незграбно поправляла ковдру й поспішала до господарства. Павло не винуватив її, але після кожного її відходу лікарняний коридор здавався довшим, а ніч — важчою. Він лежав і намагався запам’ятати, як рухаються пальці на руках: стискав, розтискав, водив ними по грубому простирадлу, ніби перевіряв, чи лишилося в нього хоч щось, чим він зможе розпоряджатися сам.

Він вижив. Хвороба пішла, але забрала легку ходу. Права нога лишилася слабкою, відставала, змушувала тіло шукати нового, незграбного ритму. Коли його вперше поставили біля ліжка, він учепився пальцями в край матраца, зробив крок і ледь не впав. Сором виявився гострішим за біль. Тоді, ще маленький і худий, він уперше вирішив: якщо нога більше не слухається, він змусить слухатися руки…