Він сміявся з моєї «наївності», аж поки разом зі свекрухою не зайшов у під’їзд
— Кошти вкладені в серйозну справу, Олено, — поважно оголосив Богдан, крутячи на пальці в’язку ключів. — Жінкам у такі схеми краще не лізти. Твоє завдання просте: сиди тихо й чекай прибутку.
Він сказав це з тим поблажливим смішком, яким зазвичай розмовляв із людьми, яких наперед вважав дурнішими за себе, і пішов на кухню. У коридорі повіяло його одеколоном і холодом із вулиці. За секунду грюкнули дверцята холодильника, потім зашипіла кришка пляшки з газованою водою. Богдан явно почувався людиною, в якої все вдалося.
Олена Савчук залишилася у вітальні сама, з планшетом у руках. На екрані банківського застосунку, там, де ще вчора лежали їхні спільні заощадження — три мільйони, — тепер біліло рівне, знущально акуратне ніщо. Нуль дивився на неї так спокійно, ніби йшлося не про п’ять років відмов, економії та надій, а про випадкову дрібницю, забутий чек чи неправильно набраний пароль.
Ці гроші збиралися довго й тяжко. Вони складали суму частинами, однаковими внесками, відмовлялися від поїздок до моря, замінювали ресторани домашніми вечерями, рахували знижки в магазині й сперечалися, чи варто купувати нові штори. Домовленість була проста й тверда: кожен вкладає порівну, а потім вони купують простору двокімнатну квартиру в пристойному районі. Після цього вже можна буде всерйоз думати про дитину, не ховаючи мрію за словами «колись».
Квартира, в якій вони жили зараз, дісталася Олені від бабусі. Богдан колись з’явився тут із валізою футболок, парою коробок і самовпевненістю, якої вистачило б на невеликий колектив. З часом його зарозумілість не зменшилася, а розповзлася по дому, мов вогкість по стінах: непомітно, липко, всюди. Він дедалі частіше говорив із дружиною так, ніби зробив їй ласку самим фактом своєї присутності.
Хтось інший на її місці, мабуть, закричав би. Жбурнув би планшет у стіну, почав би дзвонити подругам, вимагати пояснень, плакати, звинувачувати, витягати правду по слову. Але з Оленою в гострих ситуаціях відбувалося інше: всередині ніби клацав запобіжник. Страх і образа йшли вглиб, а на поверхню підіймалася холодна злість — ясна, чіпка, нетерпима до метушні.
Вона поклала планшет на диван, повільно втягнула повітря і так само повільно видихнула. Жодних серйозних вкладень у Богдана бути не могло. Він працював звичайним інженером-кошторисником і вважав себе фінансовим стратегом лише тому, що одного разу купив лотерейний квиток на решту. Якщо він зняв усі гроші готівкою, отже, хтось наполегливіший вклав у його голову просту й дуже нахабну думку.
Олена вдягла вітрівку, всунула ноги в кросівки й вийшла в коридор. Із кухні, не відриваючись від їжі, Богдан гукнув:
— Ти куди зібралася в таку годину? Візьми заодно сметану, якщо магазин відчинений!
Відповіддю йому стало лише м’яке клацання замка…
