Чоловік зустрів мене насмішкою після вчорашнього “виселення”, але не помітив, хто увійшов слідом

— Щоб я тебе тут більше не бачив! — Роман волав у тісному передпокої так, ніби перед ним стояла не дружина. — Геть звідси. І щоб духу твого в маминій квартирі не було!

Оксана мовчала й дивилася не на нього, а на килим. По ворсу розсипалося лушпиння від насіння: темні лусочки липли до ниток, забивалися у візерунок і виглядали так, ніби по підлозі розповзлася зграя дрібних сухих жуків. Трохи далі, біля підлокітника дивана, лежала Романова шкарпетка. Сіра, скручена кривою спіраллю, вона нагадувала здохлу гусінь.

А почалося все не зі зради, не з боргів, не з трагедії. Оксана лише попросила взяти віник. Потім, уже обережніше, сказала, що доросла людина з двома руками цілком здатна донести брудну білизну до кошика. Для Романа будь-яка згадка про побутові обов’язки звучала як замах на його гідність. Він миттю зірвався, ніби під ним увімкнули плиту.

— Це моє житло! — викрикував він, розмахуючи руками. — Мій диван, мої правила. Ти тут ніхто, зрозуміла? Прийшла на все готове, ще й командуєш. Збирай речі й котися куди хочеш.

Оксана кліпнула. Раз. Потім удруге. Перед нею стояв тридцятидворічний чоловік у розтягнутих спортивних штанях, на колінах яких давно набубнявіли смішні міхури, і виганяв її з квартири, оформленої на власну матір. Велич моменту був майже театральний.

— Як скажеш, володарю лушпиння, — рівно відповіла вона й відчинила шафу.

Роман явно чекав сліз, суперечок і прохань. Він навіть підборіддя підвів, заздалегідь смакуючи перемогу. Але Оксана дістала з верхньої полиці яскраво-жовту пластикову валізу, таку величезну, що вона нагадувала шматок будівельної техніки, поставила її на підлогу й клацнула замком.

Збиралася вона без метушні й без істерики. Спершу до валізи лягли документи, потім светри, білизна, робоча форма. З полиці у ванній вона одним рухом згорнула свої креми, шампуні, гребінці. Дорогою через кухню забрала важку чавунну сковорідку, куплену на власні відпускні, і улюблену ортопедичну подушку. Лишати Романові добрий посуд і єдину нормальну подушку вона не збиралася.

— І каструлю свою прихопи! — крикнув він із коридору, роздратований тим, що скандал не вдавався. — Щоб узагалі нічого твого тут не лишилося!

— Сковорідку вже взяла, не хвилюйся, — кинула Оксана.

За десять хвилин двері за її спиною грюкнули. На сходовому майданчику пахло сирістю, чужою підгорілою яєчнею і старою фарбою. Оксана стояла з жовтою валізою, пакетом зі сковорідкою й холодним розумінням: її виставили на вулицю через зауваження про брудну шкарпетку…